Книга: Підручник з екологічного права. Право власності на природні ресурси
Книга: Підручник з екологічного права. Право власності на природні ресурси
Глава IV. Право власності на природні ресурси
§1. Поняття права власності на природні ресурси та його особливості
Власність — категорія економічна, через яку проявляється характер зв'язку
суспільних систем, колективних груп, окремих індивідів з об'єктами
матеріального світу і результатів матеріального виробництва, його предметами
і речами. Ця категорія визначає порядок розподілення об'єктів матеріального
світу, порядок їх присвоєння, визнання «своїми» для одних і «чужими» для
інших суб'єктів суспільних відносин. Вона є визначальною у відносинах,
оскільки через характер привласнення — матеріальну, економічну сторону
проявляється їх соціальна сторона — взаємодія і взаємовідносини між
суб'єктами. Саме з метою врегулювання останніх будь-які відносини
закріплюються за допомогою норм права. І тоді власність у правовому розумінні
набуває форми права власності.
В юридичній науці термін «право власності» вживається в двох значеннях:
об'єктивному і суб'єктивному.
Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які
регулюють відносини власності в тій чи іншій правовій системі, закріплюють
володіння, користування і розпорядження власністю, охороняють і захищають
власність від протиправних дій третіх осіб.
Стосовно екологічного права об'єктивне право власності — це система правових
норм земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного,
природоохоронного законодавства, що регламентують правовідносини в сфері
реалізації повноважень, породжених власністю на природні ресурси.
Право власності у суб'єктивному розумінні — це закріплена у відповідних
нормах можливість конкретного власника володіти, користуватися,
розпоряджатися належною йому власністю (предметами, об'єктами, майном) на
власний розсуд, але в межах, передбачених законом.
Суб'єктивне право власності на природні ресурси — це сукупність повноважень
суб'єктів екологічних правовідносин щодо володіння, користування і
розпорядження належними їм природними ресурсами. Суб'єктивне право власності
носить абсолютний характер. Це означає, що саме правомочному суб'єкту
належать виключні права щодо володіння, користування і розпорядження
природними ресурсами і поведінка всіх інших осіб — не власників — повинна
бути відповідною:
такою, що не перешкоджає власнику здійснювати належне йому суб'єктивне право.
Суб'єктивне право власності виникає внаслідок набуття її через події, які за
юридичним складом можна класифікувати як такі:
— придбання через купівлю, обмін, викуп та інші юридичні факти;
— передача у власність — дарування, застава, спадщина;
— націоналізація ~ примусове, безоплатне перетворення у державну власність
власності окремих власників (земель, залізниць, підприємств, банків);
— реквізиція — примусове відчуження або тимчасове вилучення державою за
плату майна, яке належить приватним особам та кооперативним або громадським
організаціям.
Отже, підставою виникнення суб'єктивного права власності на природні ресурси
як і права власності стосовно іншого майна є юридичний факт — обставина, з
якою законодавство пов'язує зміну власника (форми права власності) на землю,
надра, рослинний і тваринний світ та інші об'єкти природи.
Виникнення права власності посвідчується державним актом на право власності
і цивільно-правовою угодою на придбання об'єктів власності.
Відповідно до Конституції України власність зобов'язує. Власність не повинна
використовуватись на шкоду людині і суспільству. Виходячи з цього
конституційного положення і враховуючи ту обставину, що використання
природних об'єктів внаслідок їх екологічної значущості завжди зачіпає
інтереси суспільства, в інтересах цього суспільства та держави екологічне
законодавство обмежує громадянські права громадян в першу чергу щодо
встановлення їх права власності на природні об'єкти.
Так, відповідно до законодавства (зокрема ст.9 Закону України «Про
власність») не можуть бути у власності окремих громадян об'єкти права
виключної власності народу України. до яких належать земля (за винятком
земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та
інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської)
економічної зони, в тому числі тваринний світ (за винятком диких тварин та
об'єктів тваринного світу, вилучених із стану природної волі, розведених у
неволі чи напіввільних умовах або набутих іншим, дозволеним законодавством
шляхом).
Важливою ознакою, яка характеризує сутність права власності, є ступінь
свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна.
Власник має право вільно користуватися належним йому майном (навіть псувати
чи знищувати), змінювати його місцезнаходження та здійснювати інші будь-які
дії, якщо тільки вони не суперечать закону.
Що ж до реалізації уже набутого права власності на природні ресурси, то
правомочності їх власника обмежені законом в інтересах охорони і збереження
природних об'єктів і ресурсів, які є основою життєдіяльності людства, а
значить, в інтересах всього суспільства. Так, законодавство вимагає тільки
цільового використання природних об'єктів відповідно до умов їх надання.
Власник не повинен завдавати їм шкоди, негативно впливати на їх якісний
стан, допускати погіршення екологічної обстановки на природних об'єктах і
територіях в результаті реалізації його права власності. Саме з цією метою
закон встановлює, наприклад, обмеження господарської діяльності в
прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах. Там
забороняється розорювання земель, зберігання та застосування пестицидів,
влаштовування літніх таборів для худоби і т.ін. (ст. 89 Водного кодексу
України). У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться
заказники, пам'ятники природи, заповідні урочища, парки-пам'ятники садово-
паркового мистецтва, нові землевласники відповідно до вимог ст. 4 Закону
України «Про природно-заповідний фонд України» зобов'язані забезпечувати
режим їх охорони і збереження незалежно від їх наміру використовувати набуту
у власність землю.
Деякі права власників більш чітко обмежені екологічними вимогами щодо
збереження грунтів, рослинного, тваринного світу, водних джерел та інших
компонентів навколишнього середовища. Наприклад, землевласники в межах своїх
земельних ділянок мають право видобувати для своїх господарських та
побутових потреб корисні копалини місцевого значення, торф загальною глибиною
розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів. Видобування
корисних копалин місцевого значення і торфу з застосуванням спеціальних
технічних засобів, які можуть призвести до небажаних змін навколишнього
природного середовища, погоджується з місцевими радами народних депутатів та
органами Міністерства навколишнього природного середовища України на місцях.
У разі порушення землевласниками порядку і умов користування надрами на
наданих їм у власність земельних ділянках вони можуть бути позбавлені права
видобування корисних копалин місцевого значення, торфу і прісних підземних
вод для господарських і побутових потреб (ст. 27 Кодексу України про надра).
Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо
набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами
правомочностей власника, що обумовлено особливостями цього об'єкта права
власності та його значенням в суспільстві. Ці особливості полягають в тому,
що об'єктом права приватної власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт
матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко
окресленими межами. Звідси й особливий порядок набуття права власності:
придбання земельних ділянок за договором купівлі-продажу або набуття шляхом
прийняття спадщини, потім відведення земельної ділянки в натурі (на
місцевості), одержання державного акта на право власності, зареєстрованого
місцевою радою народних депутатів. Тільки після дотримання цих вимог власник
може приступити до використання і розпорядження земельною ділянкою.
Використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, способами, що
призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного
забруднення, погіршення екологічної обстановки чи невикористання протягом
одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського
виробництва, і протягом двох років — для несільськогосподарських потреб, — це
діяльність (чи бездіяльність) власника, яка тягне за собою застосування до
нього встановлених законодавством санкцій (в даному випадку згідно ст. 28
Земельного кодексу України припинення його права власності за рішенням
місцевої ради народних депутатів), а, отже, законодавство регламентує права
власності на природні ресурси.
Протиправні дії, такі як систематичне невнесення земельного податку,
жорстоке поводження з дикими тваринами, які перебувають у колективній та
приватній власності, укладення угод про набуття права власності з порушенням
встановленого порядку, є також підставами припинення права власності на
природні ресурси.
Право колективної та приватної власності на природні ресурси може бути
припинене також внаслідок правомочних дій, як-то: добровільна відмова,
відчуження (продаж), викуп для державних або громадських потреб.
Таким чином, право власності на природні об'єкти суттєво відрізняється від
права власності на майно та інші об'єкти неекологічного характеру,
насамперед, обмеженнями щодо використання природних ресурсів і об'єктів як
власності, обумовленими захистом прав та законних інтересів всіх громадян
суспільства.
§2. Форми власності на природні ресурси
Форми власності — це юридичне визначені напрями суб'єктивної належності
об'єктів власності.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про власність» власність в Україні
виступає в трьох формах: приватна, колективна, державна. Оскільки природні
ресурси теж є об'єктом права власності, то це положення закону поширюється і
на них. Екологічним законодавством визначені природні ресурси державної
власності, колективної власності і природні ресурси приватної власності. Але
враховуючи їх особливу значимість для суспільства питома вага форм власності
на природні ресурси різна, хоча всі форми власності є рівноправними, мають
рівні умови для їх розвитку та захисту.
Відповідно до ст. 13 Конституції України, ст. 9 уже названого Закону «земля,
її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її
континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами
права виключної власності народу України». Отже, законом встановлено
загальнонародну власність на вказані природні ресурси. Це особлива форма
привласнення в інтересах народу, якій притаманний найвищий, порівняно з
іншими формами привласнення, ступінь усуспільнення. Народ України як єдине
джерело державної влади в республіці має право безпосередньо, шляхом
референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об'єктів, їх
використання і охорони або здійснювати своє повновладдя в галузі охорони
навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів через
республіканські органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Рівень управління і закріплення природних об'єктів за певними формами
власності визначається значенням окремих природних об'єктів, ресурсів, систем
для масштабів всієї республіки та суспільства в цілому. Тому в державній
власності розрізняють загальнодержавну власність і власність адміністративно-
територіальних одиниць (комунальну, муніципальну власність) на природні
ресурси.
У приватну та колективну власність природні ресурси, що знаходяться у
державній власності, передаються у випадках і з дотриманням умов,
передбачених законодавством.
§3. Суб'єкти і об'єкти права власності на природні ресурси
Реалізація права власності на природні ресурси здійснюється через
правовідносини, які виникають між власником та іншими особами. Структура
будь-якого правовідношення включає в себе об'єкт, суб'єкт правовідношення і
зміст право-відношення. Ці категорії присутні і в правовідносинах з приводу
реалізації права власності на природні ресурси.
Об'єкти права власності на природні ресурси.
Об'єктом права власності загалом є індивідуалізовані предмети та об'єкти
матеріального світу. Відповідно об'єктом права власності на природні ресурси
є природні чи штучно створені, але невіддільні від природних умов і
екологічно взаємопов'язані об'єкти та екологічні системи, які виконують
життєзабезпечувальні екологічні функції і зареєстровані в обліково-
кадастрових та інших юридичне визнаних документах як об'єкти володіння,
користування і розпорядження.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про власність» об'єктами права власності
серед інших об'єктів та майна (як то будови, споруди, цінні папери та ін.)
можуть бути земля, її надра, ліси, води, тваринний світ, природні багатства
континентального шельфу, виключна (морська) економічна зона. Практично
визнаються об'єктами власності повітряний простір та інші природні об'єкти у
натуральному стані (п. 1 ст. 1 Закону України «Про власність»), які
знаходяться в межах території України.
Саме повітряний простір в межах території України є об'єктом права
власності, а не атмосферне повітря, як його складовий компонент. Останнє в
силу його функціонального призначення як природного компонента
життєдіяльності всіх живих організмів не може бути індивідуалізованим
об'єктом будь-чиєї власності — належати будь-якому одному власнику:
громадянину чи державі. Отже, встановлення права власності на природні
об'єкти залежить від ступеня їх матеріалізованості та функціонального
значення. Саме тому не може бути об'єктом власності сонячна енергія.
Всі природні ресурси як об'єкти права власності за загальноприйнятою схемою
характеризуються сукупністю притаманних їм внутрішніх властивостей:
а) властивості природного об'єкта — типові для даного об'єкта ознаки
(наприклад: родючість грунтів земель сільськогосподарського призначення,
продуктивність лісових насаджень і їх корисні властивості та ін.);
б) стан природних об'єктів чи ресурсів — зміни, які виникли в них в
результаті природних процесів чи господарської діяльності (наприклад, зміна
родючості грунтів внаслідок розвитку вітрової та водної ерозії, заболочення
і засолення земель; руйнування берегів, дамб в результаті шкідливої дії
вод; забруднення і засмічення вод внаслідок втрат мастила, хімічних,
нафтових речовин; зсуви гірських порід);
в) природні процеси, що відбуваються в даному природному об'єкті (наприклад,
втрата гумусу, погіршення структури грунту, пошкодження насаджень кореневою
губкою і т. ін.).
Крім того, природні об'єкти характеризуються їх екологічними зв'язками з
іншими природними об'єктами та екологічною системою в цілому.
Все це в сукупності визначає значущість природних ресурсів для суспільства,
розпорядження ними з боку державних законодавчих органів та органів
управління.
Залежно від форм власності природні ресурси класифікуються на природні
ресурси державної власності, природні ресурси колективної власності, природні
ресурси приватної власності. За видовою ознакою об'єкти власності на природні
ресурси об'єднані в фонди — земельний, водний, лісовий і т.д. Але залежно від
сукупності якісних характеристик природних об'єктів, що входять до складу
кожного окремого фонду, існує внутрішня класифікація всередині кожного фонду.
Землі державної власності відповідно до цільового призначення поділяються на:
1) землі сільськогосподарського призначення; землі, надані для потреб
сільського господарства;
2) землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених
пунктів);
3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення;
4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-
культурного призначення;
5) землі лісового фонду — вкриті лісовою рослинністю чи які тільки підлягають
залісенню, зайняті спорудами лісового господарства, його
сільськогосподарськими угіддями, болотами і водоймами в межах земельних
ділянок лісового фонду;
6) землі водного фонду — зайняті морями, річками, озерами, водосховищами,
іншими водоймами, а також островами, прибережними смугами, гідротехнічними
та іншими водогосподарськими спорудами;
7) землі запасу — не передані у власність, що перебувають у віданні
сільських, селищних, районних та інших рад народних депутатів і
призначаються для передачі у власність або надання у користування.
Водні об'єкти державної власності — це:
1) поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки), штучні
водойми (водосховища, ставки) і канали, що знаходяться і використовуються на
території більш як однієї області, а також їх притоки;
2) підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання;
3) внутрішні морські води та територіальне море.
Поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області, а
також підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого постачання,
є водними об'єктами місцевого значення.
Лісові об'єкти державної власності — це лісові ресурси державного значення
від рубок головного користування і живиця.
Об'єктом державної власності є незагальнопоширені корисні копалини
загальнодержавного значення відповідно до Переліку, затвердженого постановою
Кабінету Міністрів України, куди входять горючі корисні копалини (газ
природний, конденсат, вугілля, сланці, нафта, торф), метали (чорні і
кольорові), рідкісні, благородні, розсіяні, рідкісноземельні), неметали,
води, інертні гази.
До природних ресурсів державної власності відносяться об'єкти тваринного
світу — дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, а також інші
об'єкти тваринного світу, що перебувають у межах територіальних і внутрішніх
морських вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної
зони, водойм, що знаходяться на території більш ніж однієї області, державних
мисливських угідь, територій природно-заповідного фонду України і лісів
державного значення.
І останнім із видів природних об'єктів державної власності є природно-
заповідний фонд — це території природних заповідників, заповідні зони
біосферних заповідників, природні ресурси національних природних парків.
Регіональні ландшафтні парки; зони — буферна, антропогенних ландшафтів,
регульованого заповідного режиму біосферних заповідників; природні ресурси
включені до складу, але не надані національним природним паркам; заказники,
пам'ятники природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки,
зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до
п. 2 ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» можуть
перебувати як у власності народу України, так і в інших формах власності,
передбачених законодавством України, — колективній і приватній.
Співвідношення державної та інших форм власності складаються під впливом
двох основних факторів: інтересів держави в максимальній ефективності
виробництва та економіки в цілому і інтересів держави щодо збереження
природних об'єктів та всієї екосистеми країни.
Що до тваринного світу, то відповідно до законодавства у колективній і
приватній власності можуть перебувати дикі тварини та інші об'єкти тваринного
світу, вилучені із стану природної волі або природного середовища, розведені
(отримані) у неволі чи напіввільних умовах або набуті іншим дозволеним
законодавством шляхом.
Не можуть передаватися у колективну та приватну власність об'єкти тваринного
світу, що становлять особливу природоохоронну, наукову та естетичну
цінність, а також види тварин, занесені до Червоної книги України (крім
випадків, коли ці тварини отримані шляхом розведення у неволі або придбані у
власність за межами України).
Об'єктом колективної чи приватної власності можуть бути також
загальнопоширені корисні копалини місцевого значення (пісок, глина, гравій
тощо) і торф за умови, що останні знаходяться в межах ділянок
землевласників, тому вказані форми власності на корисні копалини є досить
відносними, оскільки забезпечуються відповідно колективною чи приватною
формою власності на земельну ділянку, де знаходяться ці корисні копалини.
Те ж можна сказати і про колективну чи приватну власність на водні об'єкти
площею до 3 га і ліси площею до 5 га, розташовані на угіддях
сільськогосподарських підприємств (колективна власність) або на угіддях
селянських (фермерських) господарств (приватна власність, оскільки селянське
(фермерське) господарство не має статусу юридичної особи).
Колективна і приватна форма власності на землю нарівні з державною
затверджена статтею 78 Земельного кодексу України.
До земель колективної власності відносяться землі колективних
сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів,
сільськогосподарських акціонерних товариств, в тому числі створених на базі
радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі
садівничих товариств, передані їм за рішенням загальних зборів цих
підприємств, кооперативів, товариств.
Землі приватної власності громадян — це ділянки для:
— ведення селянського (фермерського) господарства;
— ведення особистого підсобного господарства;
— будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель
(присадибна ділянка);
— садівництва;
— дачного і гаражного будівництва.
Враховуючи загальнонародні інтереси та обмеженість розмірів земельних
ресурсів кордонами території України законодавець встановив певні розміри
земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян.
Для ведення селянського (фермерського) господарства у приватну власність
можуть передаватись безоплатно земельні ділянки, розмір яких не повинен
перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель.
Конкретні розміри земельних ділянок для передачі у приватну власність
визначають сільські, селищні, міські, районні ради народних депутатів в
межах визначених норм з врахуванням регіональних особливостей, спеціалізації
та можливостей щодо обробітку наданих земель переважно членами селянського
(фермерського) господарства.
В окремих випадках громадяни можуть мати у власності земельні ділянки понад
площу, що передається їм безоплатно. Відповідно до Земельного кодексу вони
можуть придбати у місцевих рад народних депутатів земельні ділянки понад 50
га за відповідну плату.
Відповідно до земельного та приватизаційного законодавства громадяни України
мають право одержати у власність земельні ділянки таких розмірів: не більше
2,0 га — для ведення особистого підсобного господарства в межах населених
пунктів; не більше 0,25 га у сільських населених пунктах та 0,15 га у селищах
міського типу для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських
будівель і споруд (присадибна ділянка); для членів колективних
сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів присадибна ділянка
може бути розміром не більше 0,25 га, у містах — 0,1 га.
Розмір земельних ділянок для індивідуального дачного будівництва не повинен
перевищувати 0,1 га, будівництва індивідуальних гаражів — 0,01 га, для
ведення садівництва — 0,12 га.
Не можуть передаватись у колективну та приватну власність землі загального
користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища,
сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця
знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення
будинків органів державної влади та державної виконавчої влади; землі
гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної і космічної систем,
транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого,
рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду (за
винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів, що входять до складу
сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств;
землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 га) ділянок водойм і боліт,
що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських
(фермерських) господарств; землі сільськогосподарських науково-дослідних
установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових
господарств навчальних закладів, державних сортовипробувальних станцій і
сортодільниць, елітно-насінницьких господарств, племінних заводів,
господарств по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і
винограду.
Всі розглянуті тут об'єкти права власності на природні ресурси — це
індивідуальні природні об'єкти, наділені певною самостійністю, які одночасно
є складовими цілісного інтегрованого об'єкта — екологічної системи країни і
її частин — підсистем екологічної системи, кожна з яких характеризується
своєю неповторною цілісною відокремленістю і нерозривним зв'язком з іншими.
Тому правове регулювання використання і охорони екосистеми країни
здійснюється на трьох рівнях: використання і охорона екосистеми в цілому,
окремих екосистем, що входять до складу екосистеми країни (ландшафти,
природні комплекси), і окремих природних об'єктів — землі, надр і т.д.
Правове регулювання останніх здійснюється за допомогою головних нормативно-
правових актів (уже згадуваних вище законів і кодексів), які взаємопов'язані
між собою і забезпечують тим самим комплексне правове регулювання
екологокористування, хоча і з переважанням природоресурсового, а не
екологічного підходу.
Суб'єкти права власності на природні ресурси. Суб'єктом права державної
власності на природні ресурси України є народ України, який відповідно до ст. 4
Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» має право на
володіння, використання і розпорядження природними багатствами республіки.
Від імені народу України право власності на природні ресурси, розпорядження
ними здійснює Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки
Крим, місцеві ради народних депутатів — обласні, районні, міські, сільські і
селищні.
Верховна Рада України визначає основні напрямки державної політики у галузі
охорони навколишнього природного середовища, у галузі використання, захисту
та відтворення природних об'єктів (землі, лісів і т. ін.), здійснює
законодавче регулювання всіх природоресурсових відносин, в т.ч. земельних,
лісових, водних та ін., затверджує державні екологічні програми, визначає
повноваження рад народних депутатів, порядок організації та діяльність
органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища,
використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки,
встановлює правовий режим зон надзвичайної екологічної ситуації, статус
потерпілих громадян та оголошує такі зони на території республіки.
Суб'єктом права державної власності на природні ресурси є Верховна Рада
Республіки Крим. Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною
України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує
питання, віднесені до її відання, в тому числі і ті, що стосуються
раціонального природокористування та охорони довкілля. Тому Верховна Рада
Республіки Крим виступає, наприклад, суб'єктом права державної власності на
землі в межах території автономної республіки, за винятком земель
загальнодержавної власності.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим забезпечує реалізацію екологічної
політики України; приймає рішення про організацію територій та об'єктів
природно-заповідного фонду місцевого значення та інших об'єктів та територій,
що підлягають особливій охороні; затверджує місцеві екологічні програми;
встановлює в разі потреби нормативи екологічної безпеки більш суворі, ніж
ті, що діють в цілому на території України; створює і визначає статус
позабюджетних, резервних, в тому числі валютних, фондів для фінансування
програм щодо охорони довкілля; здійснює інші повноваження, віднесені
законодавством України до компетенції республіканських органів державної
влади в Україні.
Суб'єктами комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в
особі відповідних рад народних депутатів. До їх повноважень відноситься:
забезпечення реалізації екологічної політики України, екологічних прав
громадян;
затвердження проектів забудови населених пунктів з урахуванням екологічних
вимог; надання згоди на розміщення на своїй території підприємств, установ,
організацій; передача земельних ділянок у власність, видача дозволів на
спеціальне відособлене використання природних ресурсів місцевого значення та
припинення права користування ними; затвердження місцевих екологічних
програм; організація вивчення стану навколишнього природного середовища,
контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням природних
ресурсів; організація, в разі необхідності проведення екологічної експертизи;
забезпечення інформування населення про стан навколишнього природного
середовища; організація роботи з приводу ліквідації екологічних наслідків
аварій, здійснюють контроль за додержанням екологічного законодавства,
земельно-кадастрової документації; справляння плати за використання і
користування природними ресурсами.
Коло суб'єктів права власності на природні ресурси доповнюють трудові
колективи колективних сільськогосподарських підприємств,
сільськогосподарських кооперативів, садівницьких товариств,
сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі
радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.
Розпорядження колективною власністю здійснюється за рішенням загальних зборів
колективу співвласників.
Кожен член колективного сільськогосподарського підприємства,
сільськогосподарського кооперативу чи акціонерного товариства у разі виходу з
нього має право одержати свою частку колективної власності, яка визначається
відповідно до законодавства.
Внаслідок законодавчого встановлення права приватної власності на природні
ресурси (зокрема на землю, об'єкти тваринного світу) суб'єктами права
власності на них визнаються громадяни України, які: ведуть селянське
(фермерське) господарство; особисте підсобне господарство; будівництво та
обслуговування жилого будинку і господарських будівель; займаються
садівництвом; є власниками дач і гаражів, власниками диких тварин, набутих
дозволеним законодавством шляхом, що повинно бути підтверджено відповідними
документами.
§4. Зміст права власності на природні ресурси
Зміст права власності на природні ресурси є сукупність трьох головних
правомочностей щодо них: права володіння, права користування і права
розпорядження. Вказані правомочності виникають у власника разом з набуттям
права власності на природні ресурси і в сукупності можуть належати лише
власникові. Наприклад, орендар земельної ділянки має право на її використання
відповідно до цільового призначення, але не має права на передачу її у
власність іншому власникові.
Право володіння природними ресурсами — це забезпечена юридичними нормами
можливість фактично і безперешкодно, хоча і з дотриманням вимог
законодавства, впливати на них. Це гарантована належність власнику, яка
означає невід'ємність природних ресурсів від власників без згоди останніх
або без належних на те підстав, це визнання їх абсолютних прав на природні
об'єкти і ресурси та недопущення впливу на них інших осіб.
Право володіння — це гарантія подальшого розпорядження природними ресурсами
та їх використання.
Право користування природними ресурсами — це використання їх корисних
властивостей, забезпечене наявністю юридичних норм щодо такого.
Право користування землею та іншими природними ресурсами реалізується на
декількох рівнях:
— суб'єктами права приватної та колективної власності з метою використання
корисних властивостей природних ресурсів для задоволення особистих потреб.
Забезпечується юридичне гарантованою можливістю для самостійного їх
господарювання;
— державою і органами місцевого самоврядування для задоволення різноманітних
потреб громадян і суспільства в цілому (матеріальних, естетичних).
Забезпечується діяльністю спеціальних уповноважених державою органів, яка
спирається на правове закріплення і регламентацію в нормативних актах.
Право розпорядження — це, виходячи з цивілістичного розуміння, юридичне
забезпечена можливість визначення фактичної і подальшої долі природного
об'єкта. Особливістю права розпорядження природними ресурсами як власністю є
необхідність визначення для цього їх правового статусу.
Правовий статус природного об'єкта — це:
а) визначення його основного цільового призначення;
б) віднесення його до певної категорії відповідно до встановленої
законодавчими актами класифікації. Наприклад, всі землі за Земельним кодексом
України поділені на 7 категорій залежно від їх цільового призначення: землі
населених пунктів, землі запасу, землі водного фонду і т.д. Території та
об'єкти природно-заповідного фонду за завданнями, науковим профілем,
особливостями природоохоронного режиму поділяються на природні заповідники,
біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні природні
парки. Встановлення подібних характеристик в нормативних актах практично
для всіх природних об'єктів і визначає напрямки розпорядження ними при
реалізації повноважень власності на них, а значить, є першим етапом права
розпорядження. В подальшому право розпорядження передбачає розподілення
природних об'єктів за суб'єктами власності, володільцями, орендарями,
користувачами — надання у власність чи користування, або процес перерозподілу
природних об'єктів — вилучення із власності або користування і зміну
користувача (власника, володільця, орендаря, наймача).
Відповідно до екологічного законодавства України правом розпорядження держави
є юридичне забезпечена можливість визначення основних засад і режиму
використання природних ресурсів, передача їх у власність або користування,
встановлення порядку та розмірів плати за використання об'єктів, граничних
розмірів плати за оренду землі.
Право розпорядження органів самоврядування — це надана правовими нормами
можливість розподілу і перерозподілу природних ресурсів, визначення розміру
середніх часток, що підлягають передачі у власність, надання у користування
цих ресурсів, відчуження їх іншим особам відповідно до чинного законодавства.
Право розпорядження колективних і приватних власників природних ресурсів — це
забезпечена правовими нормами можливість самостійного використання природних
ресурсів, право надання їх у користування іншим особам з дотриманням вимог
законодавства та право добровільного відчуження.
Здійснення права власності на природні ресурси, про що вже зазначалося,
повинно відзначатися суворим дотриманням вимог екологічного законодавства.
Право власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідностям інших
громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію на планеті і
природну якість землі.
§ 5. Забезпечення права власності на природні ресурси
Реалізація права власності забезпечується, з одного боку, волевиявленням
громадян, з іншого — нормотворчою, управлінською та правозахисною функцією
держави як гаранта прав і свобод її громадян.
Держава, здійснюючи нормативно-регулятивну діяльність, забезпечує охорону
права власності на природні ресурси через законодавче закріплення його в
нормативно-правових актах. Так, відповідно до ст. 14 Конституції України
право власності на землю гарантується. В Земельному кодексі України
закріплено, що права власників земельних ділянок охороняються законом. Закон
захищає права власників також і інших природних об'єктів.
Припинення права власності може мати місце лише у випадках, передбачених
законом.
Втручання у діяльність власників природних ресурсів з боку державних,
господарських та інших органів і організацій забороняється, за винятком
випадків порушення власниками природоресурсового та природоохоронного
законодавства.
Права власників природних ресурсів можуть бути обмежені лише у випадках,
передбачених законодавством.
Охорона і забезпечення прав власності на природні ресурси здійснюється також
через управлінську діяльність держави в особі уповноважених на те виконавчих
органів. Ця діяльність охоплює роботу по впорядкуванню обліку природних
ресурсів, ведення земельно-кадастрової документації та кадастрів інших
об'єктів природи з метою їх раціонального ресурсорозподілення і
використання. Проводиться вона шляхом аналізу, систематизації та зберігання
даних про природні ресурси і об'єкти на підставі систематичного контролю за
якісними і кількісними змінами їх стану. Передача природних об'єктів у
власність, реєстрація права власності на них, вилучення (викуп) природних
об'єктів, припинення права власності — виконання цих функцій забезпечує
виникнення і захист права власності. Так, вилучення (викуп) для державних
або громадських потреб земельних ділянок у громадян може провадитись після
виділення їм за їх бажанням рівноцінної земельної ділянки, після будівництва
на новому місці підприємствами, установами, організаціями, для яких
відводиться земельна ділянка, жилих, виробничих та інших будівель замість
тих, що знаходяться на вилученій ділянці, і відшкодування у повному обсязі
інших збитків.
Правозахисна функція держави полягає у відновленні порушеного права власника
природних ресурсів, за яким він може звернутись до судових інстанцій — суду,
арбітражного суду, третейського суду.
|