Курсовая: Форми і методи професійної підготовки майбутнього вчителя

Курсовая: Форми і методи професійної підготовки майбутнього вчителя

План

Вступ. Святе слово – вчитель. Визначення віку педагогічної професії, її

складність.

І. Теоретична частина. Складові частини професіограми вчителя. Зміст моделі

педагога.

§1.1. Функції та вимоги до вчителя, які зумовлені їх змістом.

§1.2. Педагог демократичної школи.

§1.3. Гуманістична спрямованість вчителя.

§1.4. Педагогічна і гуманітарна культура.

§1.5. Професійно значимі особистісні якості.

§1.6. Професійна та соціальна компетентність.

§1.7. Узагальнена модель вчителя.

§1.8. Вислови видатних людей про педагогічну професію.

ІІ. Практична частина. Оцінка запропонованої моделі педагога учасниками

педагогічного процесу (учнями та вчителями).

ІІІ. Теоретична частина. Форми і методи професійної підготовки майбутнього

вчителя.

§3.1. Цільові компоненти розділів педагогічної науки.

§3.2. Форми і методи професійної підготовки майбутнього вчителя.

§3.3. Конкретні методи, які застосовуються при вивченні певного розділу

педагогіки.

Висновки. Основні проблеми з якими зустрічатимуться вчителі у цьому тисячолітті.

Педагогічна професія – одна із найдавніших. Виникла вона на ранніх етапах

розвитку людства у зв’язку з потребою передавати підростаючому поколінню

набутий досвід, виділившись згодом в окрему галузь. На перших порах повинні

були передаватись знання і навички володіння знаряддями праці, зброєю тощо.

Ці обов’язки у багатьох народів покладались на жерців, а в Давній Греції

навчанням займались вільнонаймані особи – вчителі. Незабаром виповниться 2

тисячоліття від тоді, як римський імператор і сенат (у І ст. до н.е.) почали

видавати платню першому “штатному” вчителеві ораторів Марку Фабію

Квінтіліану, що засвідчило появу вчительської професії. Сучасні вимоги до

педагога висвітлені у законі “Про загальну середню освіту”: “Педагогічним

працівником повинна бути особа з високими моральними якостями, яка має

відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки,

здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї

роботи, фізичний та психічний стан здоров’я якої дозволяє виконувати

професійні обов’язки в навчальних закладах середньої освіти”

З моменту виникнення педагогічної професії за вчителем закріпилась передусім

виховна функція. Учитель – це вихователь, наставник. У цьому його громадське,

людське призначення. Тому виховна робота є педагогічною діяльністю,

спрямованою на розв’язання завдань всебічного гармонійного розвитку

особистості шляхом організації виховного середовища і управляння

різноманітними видами діяльності вихованців. Ускладнення процесів суспільного

виробництва. Розвиток способів пізнання і бурхливе зростання наукових знань у

суспільстві спричинили потребу у спеціальній передачі знань, умінь, навичок.

У зв’язку з цим із галузі “чистого” виховання в педагогічній професії

виділилась самостійна функція – навчальна. Викладанням став вид виховної

діяльності, здебільшого спрямований на управління пізнавальною діяльністю

учнів. “Навчання, що виховує” і “виховання, що навчає” (А.Дістервег) воєдино

злиті у цілісному педагогічному процесі, який має місце у діяльності педагога

будь-якої спеціальності.

Вчитель – святе слово. І цим добрим словом ти завжди згадуєш вчителів, які

допомогли тобі стати людиною. Сіячі розумного, доброго та вічного – говорять

про вчителів. Від них – все найкраще в людині. Про авторитетну людину

(спеціаліста) завжди говорять, що в неї були хороші вчителі і звідси пішло

прислів’я “дерево та вчитель пізнаються по плоду”.

Суттєва особливість педагогічної праці – вона з початку і до кінця є процесом

взаємодії людей. Це посилює роль особистісних взаємин у педагогічній праці:

підкреслює важливість моральних аспектів. Специфічним є і результат

педагогічної діяльності – людина, яка оволоділа певною частиною суспільної

культури, здатна до соціального саморозвитку і виконання певних соціальних

ролей у суспільстві.

Вчителями в широкому розумінні слова називають тих, хто озброює молоде

покоління знаннями, уміннями, навичками. У вузькому значенні слово вчитель –

це людина, яка одержала спеціальну підготовку і займається навчанням і

вихованням учнів у загальноосвітній школі. Ця професія захоплююча, творча;

для людини, що її обрала, вона є джерелом постійного зростання і

вдосконалення, це велика праця душі.

Предмет моєї роботи можна визначити так: професійна підготовка майбутнього

вчителя, а об’єктом дослідження є – форми і методи професійної підготовки

майбутнього вчителя, тобто яким він має бути, які вимоги повинен

задовольняти, які функції виконувати, щоб бути насправді “супер” вчителем. В

своїй роботі я спробую побудувати модель майбутнього вчителя, і,

ознайомившись із нею, можна буде зробити висновок наскільки нелегкою є праця

вчителя, і як важко бути “вчителем, на якого чекають”. Також моя робота

присвячена опису методів та форм, за допомогою яких готують вчителів у вищих

навчальних закладах.

Вища педагогічна освіта будується на засадах професіограми вчителя середньої

загальноосвітньої школи (назви її можуть змінюватись – кваліфікаційна карта,

атлас). Професіограма є своєрідним паспортом, який містить сукупність

особистісних якостей, педагогічних і спеціальних знань і умінь, необхідних

для вчителя. Саме на базі цього документа складають навчальні плани, за якими

визначають кількість і диференціацію навчального часу попредметно, вимоги до

знань, умінь і навичок майбутнього педагога, закладені у програмах і

підручниках. Професіограми – система вимог, які ставить професія до людини. У

професіограмі відбиті морально-психологічні риси, які є необхідними для

майбутньої навчальної і виховної роботи з дітьми і які слід розвивати в

процесі самовиховання і виховання у стінах вузу.

Перш за все давайте розглянемо функції вчителя і ті вимоги до нього, які

зумовлені їх змістом. Дослідження багатьох учених (Н.В.Кузьміна,

В.О.Сластьонін, А.І.Щербаков та ін.) переконливо доводять, що в навчально-

виховному процесі виявляють себе такі взаємопов’язані функції (види

діяльності) вчителя:

а) діагностична;

б) орієнтаційно-прогностична;

в) конструктивно-проектувальна;

г) організаторська;

д) інформаційно-пояснювальна;

є) комунікативно-стимуляційна;

ж) аналітико-оцінна;

з) дослідницько-творча.

Діагностична функція (від гр. diagnosis - розпізнавання,

ви­бачення) педагогічної діяльності пов'язана з розпізнаванням і вивченням

істотних ознак освіченості, їх комбінування, форм вираження як реалізованих

цілей освіти. Оцінка знань, умінь, навичок, вихованості, розвитку учня дає

змогу глибше вивчити протікання навчально-виховного процесу, встановити

причини, що перешкоджають досягненню бажаного ступеня розвитку рис і якостей

особистості; визначити фактори, які сприяють успішному здійсненню цілей освіти.

Діагностика можлива за умови спостережливості педагога, за наявності уміння

"вимірювати" знання, уміння, навички, вихованість і розвиток учня, правильно

діагностувати педагогічні явища.

Орієнтаційно-прогностична функція. Управління педагогіч­ним

процесом передбачає орієнтацію на чітко представлений у свідомості кінцевий

результат. Знання суті і логіки педагогіч­ного процесу, закономірностей

вікового та індивідуального розвитку учнів дозволяють прогнозувати (гр.

prognosis - пере­дбачення розвитку чогось, що базується на певних даних), як

учні сприйматимуть матеріал, перебуваючи під впливом жит­тєвих уявлень, який

учнівський досвід буде сприяти глибшому проникненню в суть виучуваного явища;

що саме учні зрозу­міють неправильно. Педагогічне прогнозування передбачає

та­кож бачення тих якостей учнів, які можуть бути сформовані за певний проміжок

часу.

Дана функція педагогічної діяльності вимагає уміння педа­гога прогнозувати

розвиток особистості - розвиток її якостей, почуттів, волі і поведінки,

враховувати можливі відхилення у розвиткові; прогнозувати хід педагогічного

процесу: наслідки застосування тих чи інших форм, методів, прийомів і засобів

навчання та виховання.

Конструктивно-проектувальна функція діяльності вчителя органічно

пов'язана з орієнтаційно-прогностичною. Її суть у конструюванні та проектуванні

змісту навчально-виховної ро­боти, в доборі способів організації діяльності

учнів, які найповніше реалізують зміст і викликають захоплення учнів спільною

діяльністю. Вона вимагає від педагога вмінь переорієнтовувати цілі і зміст

освіти та виховання на конкретні педагогічні зав­дання; враховувати потреби й

інтереси учнів, можливості ма­теріальної бази, власний досвід та інше;

визначати основні і другорядні завдання на кожному етапі педагогічного процесу;

добирати види діяльності, підпорядковані визначеним завдан­ням; планувати

систему діяльності учнів; планувати індивіду­альну роботу з учнями з метою

розвитку їх здібностей, творчих сил і дарувань; відбирати зміст, обирати

форми, методи і засо­би педагогічного процесу в їх оптимальному поєднанні;

плану­вати систему прийомів стимулювання активності учнів; плану­вати способи

створення особистісно-розвивального середови­ща.

Організаторська функція діяльності педагога потребує умінь

залучати учнів до різних видів діяльності й організовува­ти діяльність

колективу. Для цього учителю, вихователю необ­хідно вміти розвивати в учнів,

вихованців стійкий інтерес до навчання, праці та інших видів діяльності,

формувати потребу в знаннях, озброювати основами наукової організації

навчаль­ної праці; організовувати соціально-орієнтовані етичні, трудо­ві,

естетичні, екологічні, спортивні та інші виховні справи; роз­вивати в учнів

ініціативу планувати спільну роботу, вміти роз­поділяти доручення, проводити

інструктаж, координування спільної діяльності; створювати спеціальні ситуації

для здійс­нення вихованцями моральних вчинків.

Інформаційно-пояснювальна функція діяльності вчителя спричинена

базуванням навчання і виховання на інформацій­них процесах. Оволодіння

знаннями, світоглядними і мораль­но-етичними ідеями є найважливішою умовою

розвитку і фор­мування особистості учня. Учитель у цьому випадку виступає не

лише організатором педагогічного процесу, а й джерелом наукової, світоглядної і

морально-етичної інформації. Тому велике значення у професійній підготовці

вчителя має глибоке знання предмета, який він викладає, науково-світоглядне

пере­конання педагога. Від того, як сам учитель володіє навчальним матеріалом,

залежить якість його пояснення, глибина змісту, логіка викладу, наповненість

яскравими деталями і фактами. Ерудований учитель знає найновіші наукові ідеї і

вміє доступ­но донести їх до учнів.

Комунікативно-стимуляційна функція педагогічної діяльно­сті

пов'язана з великим впливом, що його здійснює на учнів особистісна чарівність

учителя, його моральна культура, вмін­ня встановлювати і підтримувати

доброзичливі відносини з учнями, власним прикладом пробуджувати їх до активної

нав­чально-пізнавальної, трудової та інших видів діяльності. Ця функція включає

прояв любові до дітей, теплоту і турботу про них, що в поєднанні характеризує

стиль гуманних взаємовідно­син. Функція досить гостро ставить проблему

професійного росту вчителя, його сумлінної роботи над підвищенням свого

наукового рівня і набуттям рівня моральної досконалості.

Аналітико-оцінна функція діяльності вчителя пов'язана з

необхідністю аналізувати результат навчально-виховного про­цесу, виявляти в

ньому позитивні сторони і недоліки, порівню­вати досягнуті результати з

поставленими цілями і завданнями, оцінювати ці результати, вносити необхідні

корективи в педа­гогічний процес, вести пошуки шляхів його вдосконалення, ширше

використовувати передовий педагогічний досвід.

Дослідно-творча функція педагогічної діяльності має два рі­вні.

Суть першого полягає в творчому застосуванні відомих педагогічних і методичних

ідей у конкретних умовах навчання і виховання. Другий рівень пов'язаний з

осмисленням і твор­чим розвитком того нового, що виходить за межі відомої

теорії, певною мірою збагачуючи її.

Такими є суть і система функцій педагогічної діяльності та комплекс умінь

учителя, зумовлений ними.

Професійно обумовлені вимоги до вчителя в педагогіці виражаються термінами

“професійна придатність” і “професійна готовність”. Під професійною

придатністю розуміють сукупність психічних і психофізіологічних особливостей

людини, які необхідні для досягнення успіху в обраній професії. Під

професійною готовністю – психологічну, психофізіологічну, фізичну готовність

(тобто професійну придатність) та науково-теоретичну і практичну підготовку

педагога.

Провідне місце в професіограмі вчителя посідає спрямованість його

особистості. Спрямованість особистості педагога – це мотиваційна зумовленість

його дій, вчинків, усієї поведінки конкретними життєвими цілями, джерелом

яких є потреби, суспільні вимоги і под. Н.В. Кузьміна виділяє три основні

типи спрямованості, які визначають характер педагогічної діяльності вчителя.

Дійсно педагогічна спрямованість особистості – це стійка мотивація формування

особистості учні її всебічного гармонійного розвитку. Саме ця спрямованість

вважається гуманістичною. Гуманістична спрямованість особистості вчителя

означає ставлення до дитини як до найвищої цінності, визнання її права на

свободу і щасті, вільний розвиток і прояв своїх здібностей. Вільно

реалізувати свої творчі можливості задля себе і оточення людина може лише за

наявності віри у саму себе. Остання зміцнюється тоді, коли сприймаються і

оцінюються не тільки її позитивні якості, а вся особистість у цілому, тобто

коли її люблять, поважають її гідність, виявляють гуманність. Водночас

гуманізм не є абсолютизованим усепрощенням і покірність стосовно

недосконалості людини. Педагог повинен ставити перед вихованцем посильні і

розумно сформульовані вимоги з метою його подальшого розвитку, тобто

здійснювати педагогічний вплив гуманістичного, а не авторитарного характеру.

Виявляючи в діалозі, співпраці, партнерстві повагу до учня, і толерантність і

справедливість, учитель тим самим захищає свободу особистості, продовжує

культурну спадщину, творить нові вартості, виступає співучасником зміцнення

демократичного ладу.

Педагогічна культура є частиною загально людської культури. У ній втілені

духовні цінності освіти і виховання (педагогічні знання, теорії, концепції,

накопичений педагогічний досвід, професійні етичні норми) та матеріальні

(засоби навчання і виховання), а також способи творчої педагогічної

діяльності, які слугують соціалізації особистості в конкретних історичних

умовах. Педагогічна культура вчителя є системним утворенням. Її головними

структурними компонентами є: педагогічні цінності, творчі способи

педагогічної діяльності, досвід створення учителем зразків педагогічної

практики з позицій гуманізму.

Показниками високого рівня сформованості педагогічної культури слід вважати:

- гуманістичну спрямованість особистості педагога;

- психолого-педагогічну компетентність і розвинуте педагогічне мислення;

- освіченість у галузі предмета, який учитель викладає, і володіння

педагогічними технологіями;

- досвід творчої діяльності, уміння обґрунтувати власну педагогічну

діяльність як систему (дидактичну, виховну, методичну);

- культуру професійної поведінки (педагогічного спілкування, мови,

зовнішнього вигляду).

Індивідуальна педагогічна культура виявляється у професійній поведінці

вчителя. Так, учителеві з високим рівнем педагогічної культури властиві

теоретичне обґрунтування власної педагогічної позиції, системність

педагогічної діяльності, творення, гнучкість і варіативність у прийнятті

рішень. Такий педагог має індивідуальний стиль. Він не тільки зберігає і

відтворює духовні цінності освіти і виховання, а й сам створює їх у вигляді

нових технологій, методик, дидактичних і виховних систем. І навпаки, в

учителя з низьким рівнем професійної культури виявляється невпевненість,

нестійкість власної педагогічної позиції, безсистемність, непослідовність,

невміння вирішувати педагогічні проблеми.

Предметна підготовка (блок спеціальних дисциплін) спрямована на засвоєння

логіки розгортання змісту конкретного наукового знання як складової частини

загально людської культури і як засобу розвитку особистості учня. Він включає

вивчення дисциплін необхідних для тієї чи іншої галузі знань і діяльності

(математика, філологія, історія, біологія і под.) на сучасному рівні розвитку

суспільства.

Педагогічна культура у реальному педагогічному процесі виявляється в єдності

із загальнокультурними і моральними проявами особистості педагога.

Культура зовнішнього вигляду ідеального вчителя – це його невід’ємна частка.

Вона виконує професійну функцію: сприяє вихованню художньо-естетичних смаків

учнів та гармонійно уособлює професійну діяльність вчителя. Одяг повинен бути

естетично витриманий: гарний, в кольоровій гамі переважають помірні насичені

барви. Стиль одягу – діловий, але не сіро-буденний. У манері одягатися

знаходять вияв уміння враховувати місце, вік, нагоду, пори року, контингент

вихованців та конкретну ситуацію. Із гардероба вчителя, який використовується

у професійній діяльності, виключається: ультрамодний одяг, незвичайний фасон

якого відволікає увагу учнів, одяг занадто яскравих тонів, що стомлює і

дратує учні. Взуття має бути чисте, відремонтоване, зручне, легке, елегантне.

Висота каблука оптимальна, а стукіт каблуків не відволікає уваги учнів.

Вибір прикрас повинен демонструвати почуття міри, смак. Не можна

використовувати надто дорогих і яскравих коштовностей, щоб не відволікати

увагу учнів. Волосся має бути завжди чисте, ретельно зачесане. Не допускати

надміру експериментів зі своїм волоссям, щоб химерні зачіски і часті зміни

кольору не відволікали уваги учнів. Макіяж повинен гармоніювати із одягом,

зачіскою, аксесуарами, прикрасами. Макіяж має залежати від погоди, пори року,

віку, обставин; йому має бути притаманне почуття міри.

Ще однією важливою характеристикою діяльності вчителя є його мовна культура.

Мова – найважливіший засіб спілкування вчителя з учнями, головний інструмент

педагогічної праці. Вона є засобом безпосереднього впливу на свідомість і

поведінку учнів. Важливі показники мовної культури педагога – змістовність,

логічність, точність, ясність, стислість, простота, емоційна виразність,

яскравість, образність, барвистість мовлення, правильна літературна вимова,

вільне, невимушене оперування словом, фонетична виразність, інтонаційна

різноманітність, чітка дикція, правильне використання логічних наголосів та

психологічних пауз; взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами,

жестами та мімікою. Важливими у мовленні педагога є постановка голосу, його

тон. З учнями треба розмовляти так, щоб вони відчували в мові педагога його

волю, душу і культуру.

Манери вчителя – це зовнішня форма його поведінки в соціумі: учнівському,

батьківському та учительському колективах. Чим досконаліші ці манери, тим

більша сила їх виховного впливу. Вчитель повинен впевнено володіти манерами,

що відповідають нормам етикету на даному етапі розвитку людства. Розглянемо

деякі вимоги, які ставляться до манер вчителя:

1. Вчительські манери ґрунтуються на загальноприйнятих нормах поведінки людей

цивілізованого суспільства.

2. Манери вчителя повинні бути природними й невимушеними. На це звертає увагу

К.Д. Ушинський. Він го­ворить, що: “... не повинно бути штучності,

навмисності. Природними та живими мають бути міміка і жести учителя, вони

повинні виражати непідробну зацікавленість у подіях, що відбуваються під час

навчання”.

3. Манери педагога мають бути гуманістично спрямованими. Відомий лозунг

медпрацівників “Не зашкодь” можна повною мірою віднести і до професії

вчителя. Навіть учительсь­кий погляд важить надто багато для дітей, щоб його

ігнорувати. Вчитель не має права зашкодити психіці дити­ни ні поглядом, ні

жестом, ні мімікою, ні словом. В.О. Сухомлинський вва­жає, що учителю, перш

ніж робити дисциплінарне зауваження учневі, треба лагідно доторкнутися до

його плеча чи покласти руку на голову, заг­лянувши в очі. Така поведінка

вчите­ля буде воістину гуманна.

4. Учительські манери повинні мати яскраво виражений особистісний характер.

Особлива посмішка і жес­ти, стиль спілкування, манери віта­тись тощо у

кожного свої, тому така своєрідність і вабитиме дітей. В зв'яз­ку з цим

необхідно чітко відпрацюва­ти і, можливо, довести до автоматиз­му свій

особливий стиль учительсь­ких манер. В історії педагогіки є ціка­ві приклади

щодо цього. Так, І.Я. Франко написав спогад, присвячений вчителю гімназії, де

він навчався, Е. Турчинському. У фрагменті його розповіді є такі рядки:

“Радість, сму­ток або гнів ми розуміли швидше з його очей, обличчя, рухів,

ніж з його слів. І треба було бачити, як з появою задоволеної усмішки на його

обличчі, прояснювалися обличчя його учнів, весь клас охоплювався радістю”

5. Учительські манери мають бу­ти естетично витриманими. А.С Макаренко

наполягає, що вихователь не може нехтувати естетикою свого зовнішнього

вигляду. У закладі, де працював цей відомий педагог, було прийнято на роботу

приходити в най­кращому одязі. Учитель із нечищеним взуттям чи несвіжою

носовою хустинкою на урок не допускався.

6. Поведінка вчителя має бути емоційно стабільною, оскільки учні дуже чутливі

до зміни настрою, почут­тів. Зайве занепокоєння вчителя яко­юсь проблемою

знаходить своє відоб­раження в зміні емоційного настрою учнів. Педагогу варто

ознайомитись із прийомами аутотренінгу та викорис­товувати їх з метою вмілого

керування власними емоціями та фізичним станом свого організму. Доречно

застосовувати і деякі прийоми системи К.Станіславського, наприклад, прийом

зняття «м'язового затиску».

7. Лінія поведінки вчителя має йти і від дітей. Вчительське життя вимагає

миттєвого реагування: то потрібно бути лагідною, ніжною, співчутливою, то

твердою, суворою, непохитною, то терплячою або навіть непомітною людиною. Все

це варто виразно де­монструвати своєю поведінкою.

8. Учитель не повинен приховува­ти задоволення від своєї роботи, від

спілкування з учнями - він радіє ма­леньким перемогам, своїм і своїх

ви­хованців. Зауважимо, що деякі педаго­ги-класики наполягають на тому, що

нещасливі люди, невдахи у житті, а точніше ті, хто себе такими вважає, не

мають права працювати в школі, ос­кільки поведінка таких “знедолених”

педагогів відкрито про це повідомляє, що негативно впливає на психіку уч­нів.

Найкращий, на думку учнів, це вчитель веселий, оптимістично на­лаштований,

який вміє доречно по­жартувати і разом з дітьми посміятися.

9. Учительські манери мають виз­начатися творчістю, що найчастіше

проявляється у нестандартних ситу­аціях. Схильність до імпровізації, прояв

інтуїтивних здібностей допо­магає співвідносити власну поведін­ку з

обставинами і адекватно поводи­тись, знаходячи доречні засоби вер­бальної та

невербальної комунікації.

10. Поведінка вчителя має бути дещо розкутою (в розумних межах), що дозволяє

привернути до себе уч­нів. Нерідко дітей переводять до роз­ряду “важких” саме

через невміння чи небажання вчителя переступити бар'єр, що відділяє його від

учня. Звичайно, про панібратство не може бути й мови, але порушити “стіну

хо­лодності” між собою і учнями варто.

Необхідність працювати над удос­коналенням своїх манер продиктова­на самим

життям. Ніхто, мабуть, не буде заперечувати, що вихований учитель — найкращий

вихователь ді­тей. Вихованість проявляється саме в манерах, які потрібно

повсякчас удосконалювати. Чим вихованіший учитель, тим благородніший вплив на

вихованців і продуктивніший кінцевий результат діяльності. Недаремно ж влучно

зауважує з цього приводу А. Дістервег: “Покажи мені своїх учнів і я побачу

тебе...”

Специфіка педагогічної діяльності ставить, як ми вже зазначали, перед

учителем ряд вимог до особистості педагога, які в педагогічній науці

визначаються як професійно значимі особистісні якості. Останні характеризують

інтелектуальну і емоційно-вольову сторони особистості, суттєво впливають на

результат професійно-педагогічної діяльності і визначають індивідуальний

стиль педагога.

Вчені пропонують різноманітний набір особистісних якостей, важливих для

професії педагога. Робляться спроби виділити найсуттєвіші з точки зору

ефективності педагогічної діяльності. Правомірним, на мою думку, є виділення

домінантних, периферійних, негативних і професійно недопустимих якостей.

Домінантними вважаються якості, відсутність кожної із яких унеможливлює

ефективне здійснення педагогічної діяльності; периферійними – якості, які не

здійснюють вирішального впливу на ефективність педагогічної праці, проте

сприяють її успішності; негативними – якості, що призводять до зниження

ефективності педагогічної діяльності, а професійно недопустимими – ті, що

ведуть до професійної непридатності вчителя. Розглянемо склад цих груп

особистісних якостей детальніше.

Домінантні якості:

1. Гуманність – любов до дітей, вміння поважати їхню людську гідність,

потреба і здатність надавати кваліфіковану педагогічну допомогу в їхньому

особистісному розвитку. Найбільш важлива якість, яка повинна біти притаманна

вчителю – любов до дітей. Любов до дитини – це, за словами В.Сухомлинського,

“плоть і кров вихователя, як сили, здатної впливати на духовний світ іншої

людини. Педагог без любові до дитини – це все одно, що співак без голосу,

музикант без слуху, живописець без відчуття кольору”. Йдеться про мудру,

добру й вимогливу любов, що вчить жити. Роздумуючи над компонентами

педагогічного таланту, Іван Франко писав:

Усяким людям всякі дари:

Любві найбільш дісталось їм.

Працю справжнього педагога живить віра в людину. Він повинен бути оптимістом,

глибоко вірити в силу й можливості дітей, бачити на сам перед усе краще, що

їм притаманне, “проектувати хороше” (А.Макаренко). Учитель має підходити до

кожної дитини з оптимістичною налаштованістю, навіть, якщо ризикує

помилитися. Водночас він не повинен ідеалізувати їх позитивних рис, ігноруючи

їх недоліки. Завдання вчителя – “не загубити” жодної дитини, дати кожній

можливість розкрити все краще, закладене природою, сім’єю, школою. Для цього

вчитель повинен цікавитись кожним учнем як особистістю, важливо бачити в

дітях типове і особливе та використовувати систематично індивідуальне

навчання. Вчитель має пам’ятати, що до кожної дитини в класі треба виявляти

чуйність, щирість, не виділяти надмірною увагою обдарованих і не принижувати

моралізаторством слабших. Правильно організована робота допоможе кожному

учневі відчути себе здібним, потрібним, цікавим для вчителя і своїх

товаришів. Саме це – надійний стимул подальшої навчальної роботи учнів із

захопленням, з відчуттям власної гідності. Кожен школяр для вчителя –

безцінний дар, це найдорожча і найцінніша істота на землі, за яку вчитель

відповідає перед своєю совістю і суспільством.

2. Громадська відповідальність, соціальна активність. Нинішній стан освіти в

Україні показує, що одним із його обов’язкових чинників має бути

відповідальне ставлення педагога до своїх професійних обов’язків. Серед

методів, за допомогою яких у майбутнього педагога формуватиметься

відповідальне ставлення до своєї праці, є виховання почуття дисципліни у

студента педвузу. При цьому йде мова не про формальну присутність його на

різноманітних видах навчальної діяльності, передбачених навчальним планом, чи

на заходах, які здійснюються адміністрацією та громадськими організаціями

вузу. Мається на увазі така організація навчального процесу, яка б

зобов’язувала студента до фахового і професійного росту постійно і

систематично.

Від правильного виховання дітей залежить благоустрій усього народу.

Джон Локк

...Якщо медикам ми ввіряємо наше здоров’я, то вихователям ввіряємо

нашої вітчизни.

К.Д.Ушинський

3. Справжня інтелігентність – високий рівень розвитку інтелекту, освіченість

у галузі предмета викладання, ерудиція, висока культура поведінки.

Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє

виховання, що проникає в характер, неможливе. Лише особистість може впливати

на розвиток і визначення особистості, лише характером можна створити

характер.

К.Д.Ушинський

...Щоб відкрити перед учнями іскорку знань, учителеві треба увібрати море

людської мудрості.

В.О.Сухомлинський

4. Правдивість, справедливість, порядність, чесність, гідність,

працьовитість, самовідданість. Важливу роль відіграють особистісні якості

педагога, його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і діях. Але

це не знижує актуальності такої його риси як вимогливість. Всепрощення,

безпринципність, поблажливість до учнів, потурання їхнім слабкостям,

байдужість до негативного в їх навчанні, праці та поведінці завдають великої

шкоди вихованню особистості. Більшість видатних педагогів обстоювало єдність

вимогливості й поваги, бо саме у вимогливості до людини й полягає повага до

неї. Обов’язковою нормою в ставленні учителя до учнів є справедливість. Будь-

які прояви несправедливості з боку педагога (виділення “любимчиків”,

необ’єктивне оцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні

обвинувачення, упередженість тощо) ранять дитячі душі, обурюють учнів і

завдають непоправної шкоди справі навчання й виховання. важливою для вчителя

є позитивна емоційна налаштованість, яка виявляється в умінні залишати за

дверима школи неприємні переживання, поганий настрій. Водночас він не повинен

приховувати свого невдоволення чи навіть обурення. Якщо учні того заслужили.

Гнів, як і радість. Повинні бути педагогічно спрямовані, не переходити меж,

за якими вони стають шкідливими у вихованні. У стосунках з учнями завжди

потрібне почуття міри, неприпустимість крайнощів, що виходять за межі

пристойності й педагогічної доцільності. Учитель завжди має біти твердим,

непохитним, послідовним у своїх вимогах і водночас гнучким, здатним

переглядати окремі свої рішення і вимоги, якщо це зумовлено конкретними

обставинами та інтересами справи. Він є старшим другом, товаришем учнів, але

насамперед їхнім наставником, керівником. Тому дружні взаємини учителя й учня

не повинні переходити у фамільярність та панібратство. Учитель, якому

властиве почуття міри, рішуче і неухильно вимагає від учнів виконання своїх

обов’язків, будучи при цьому розсудливим, спокійним. Він завжди

доброзичливий, але не ліберальний, чемний і делікатний, але не улесливий;

охочий на похвалу, але не захвалює учнів.

Що таке учитель-неук, пасивний керівник інших, як не тінь без тіла, хмара без

дощу, джерело без води, лампа без світла, отже, пусте місце... Ти удаєш із

себе вчителя – так учи або скинь із себе цю машкару.

Я.А.Коменський

5. Інноваційний стиль науково-педагогічного мислення, готовність до створення

нових цінностей і прийняття творчих рішень.

Справжній учитель не енциклопедичний словник, а Сократ.

П.П.Блонський

Я кажу вам: без прагнення до наукової роботи вчитель елементарної школи

А.Дістервег

...Якщо ви хочете бути улюбленим вчителем, дбайте про те. Щоб вихованцеві

було що в вас відкривати. Якщо ж ви кілька років однаковий, якщо минулий день

нічого не додав до вашого багатства, ви можете стати обридлим і навіть

ненависним... Серця й уми юнацтва можна завоювати в наші дні тим сплавом

моральної краси та інтелектуального багатства, який відкриває перед юнацтвом

все нові і нові якості людини.

В.О.Сухомлинський

6. Любов до предмета, який викладається, потреба в знаннях, у систематичній

самоосвіті. “Учитель живет до тех пор, пока он учится. Как только он

перестаёт учиться, в нём умирает учитель”. Ці слова Ушинського як ніколи є

актуальними сьогодні. Кожен спеціаліст має поповнювати, поглиблювати та

вдосконалювати свої знання. Щоб успішно вирішувати завдання які стоять перед

вчителем, щоб бути для учнів завжди цікавою людиною треба постійно навчатися

самому. Кожен вчитель має активно працювати над собою – це залог професійного

успіху. Учитель має обов’язково займатись самовихованням. Двигуном цього

процесу є бажання змінити себе і вдосконалитись.

...Хочеш наукою виховати учня, люби свою науку і знай її, і учні полюблять

К.Д.Ушинський

7. Здатність до міжособового спілкування, ведення діалогу, переговорів;

наявність педагогічного такту, що визначає стиль поведінки учителя, спричиняє

упевненість учнів у доброзичливості вчителя, його чуйності, доброті,

толерантності. Відчуття учителем учня, усвідомлення своєї ролі у

педагогічному процесі і мети своїх виховних дій зумовлює педагогічний такт,

сутність якого полягає у творчому вмінні обирати в кожному конкретному

випадку таку лінію поведінки, такий підхід (з допомогою слова, вчинків,

погляду, тону, жестів, міміки тощо), які оберігають честь і гідність

учнівського колективу, кожного учня, не принижуючи і не возвеличуючи його

честі та гідності. Обов’язкова передумова педагогічного такту – знання

індивідуальних особливостей психічного стану, настрою і переживань учнів.

Один і той же засіб виховного впливу може дати різні результати, залежно щодо

кого, коли, за яких умов і як його застосовують. У цій справі немає

стандартних рецептів. Педагогічний такт, за словами В.Сухомлинського,

передбачає здатність учителя поставити себе на місце учня, бачити себе в

учневі та учня в собі.

Периферійні якості:

1. Привітність.

2. Почуття гумору.

3. Артистизм.

4. Мудрість (наявність життєвого досвіду).

5. Зовнішня привабливість.

Сукупність якостей учителя створює його авторитет. Авторитет педагога, як і

авторитет представника будь-якої іншої професії, здобувається наполегливою

працею. Якщо в межах інших професій звично звучить вислів “визнаний у своїй

галузі авторитет”, то у педагога може бути лише авторитет особистості.

Учитель головна фігура педагогічного процесу. Його особистий приклад –

могутній фактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню із учнями вчитель

виховує їх не тільки словом, а й всіма якостями своєї особистості. Діти,

говорив Л.Толстой, переймаються прикладом у сто разів сильніше, ніж най

красномовнішими і найрозумнішими повчаннями. Вони (особливо це стосується

дітей молодшого віку) копіюють учителя, наслідують його на кожному кроці.

Вплив авторитетного педагога на учнів залишає свій відбиток на все їхнє

життя. “Золотим правилом” науки виховання вважав К.Ушинський тезу: “вчителеві

треба бути таким, якими він хоче бачити своїх вихованців”. Авторитетний

педагог – справжній володар думок і почуттів свої учнів. У створенні його

авторитету важливі такі риси його особистості, як ерудиція, глибокі фахові

знання, справедливість, толерантність, прихильне ставлення до людей,

принциповість, людяність, єдність слова і діла. Високе почуття

відповідальності.

Поняття “компетентність” (від лат. competens - відповідний, здібний)

означає коло повноважень будь-якої посадової особи чи органу; володіння

знаннями, досвідом у певній галузі. Під професійною компетентністю педагога

розуміють особистісні можливості учителя, які дозволяють йому самостійно й

ефек­тивно реалізовувати цілі педагогічного процесу. Для цього по­трібно знати

Страницы: 1, 2