|
Залежність виникнення неврозів у дітей від типу родиниЗалежність виникнення неврозів у дітей від типу родиниПлан Вступ ............................................................................ .......................................... 3 Частина І. Неврози: поняття, етіологія, генезис ............................................ 5 1. поняття неврозів психологів і медиків...................................................... 5 2. погляди на класифікацію неврозів............................................................ 10 Частина ІІ: Погляд на сім’ю, як фактор, що сприяє виникненню неврозів у дітей та підлітків................................................................... ................................ 11 1. дослідження сім’ї дітей з неврозами......................................................... 11 2. прабатьківська сім’я, її вплив на батьківську родину............................. 14 3. особистість батьків............................................................... ...................... 19 4. відносини в родині та особливості виховання......................................... 21 5. патогенез неврозів у дітей................................................................. ........ Висновок.................................................................... ............................................ Список літератури.................................................................. .............................. ВСТУП В останнє двадцятиріччя зросла увага до проблем сім’ї. В соціології та соціальній психології вона розглядається як заснована на шлюбі та спорідненні мала група, відносини в якій суттєвим чином відбиваються на психічному здоров’ї її членів. [1] Багатьма авторами доведений негативний вплив тривалої психотравмуючої ситуації в родині на формування характеру та особистості дітей та підлітків (Ейдеміллер Е.Г., Лічко А.Є. Гіндіків В.Я., Кербіков О.В., Ковалев В.В. та ін.). У зв’язку з цим підкреслюється несприятлива роль неповної сім’ї, а також алкоголізму батьків. При неврозах сімейно-побутові патогенні ситуації є переважними [2]. 80 % психотравмуючих ситуацій, що ведуть до розвитку цього захворювання, зв'язані з хронічними і нерозв'язними конфліктними відносинами між членами родини. В основі невротичних конфліктів, що носять суб'єктивний характер, лежить прагнення одного з подружжя до нереалістичних цілей і однобічного домінування, відсутність адаптації до нових сімейних ролей під час і після "кризових періодів" у житті родини [3]. Виділяються три типи подружніх взаємин при неврозі одного чи обох з подружжя: суперництво, псевдоспівробітництво й ізоляція [4]. Одні дослідники відзначають подібність особистісних профілів у подружжі як фактор, що позитивно впливає на їхню сумісність [1], інші – знаходять більше розходжень в особистісних оцінках у подружжя з міцним шлюбом, чим з неміцним [4]. У ранньому анамнезі хворих неврозом дорослих часто виявляються порушені відносини в батьків, гіперопіка, обмеження, що приводять до розвитку несамостійності в рішеннях і непевності в собі, що співпадає з нашими даними [5]. Неврози в дітей, як і в дорослих, – форма нервово-психічної патології, що найбільш часто зустрічається [5]. На думку Захарова А.І., поширеність неврозів у дітей статистично вірогідно перевищує поширеність непроцесуальних неврозоподібних синдромів. Біологічними передумовами неврозів у дітей є зниження біотонусау організму, соматична обтяженість, невропатія, в основі якої Е. И. Кириченко і Л. Т. Журба (1976) знаходять функціональну недостатність вегетативної регуляції. У роботах С. В. Лебедєва встановлено статистично достовірний зв'язок невропатії з неврозами. У дітей з уродженою і придбаною фізичною неповноцінністю часто виявляються психогенні реакції і патологічні зміни характеру чи патологічний розвиток особистості. Невротичні реакції можуть також виникати на тлі затримки психічного розвитку і резидуальної церебральної органічної недостатності. Останнім часом зростає інтерес до проблем порушення сну при неврозах у дітей. Існує думка, що ці захворювання завжди супроводжуються розладами сну [6]. Вікові особливості виникнення неврозів у дітей вивчені Г. Е. Сухаревою і Л. С. Юсевич [7], що відзначають більш інтенсивну реакцію дітей до 3 років на зміну обстановки і нові, незвичайні подразники, а після 3 років – на важкі життєві ситуації. Автора вказують на наростання з віком конфліктів внутрішнього порядку, обумовлених розвитком самооцінки, вимогливості до себе і здатності до інтрапсихічної переробки. Ці ж автори розглядають невротичні реакції в зв'язку з народженням другої дитини в родині. Більш частіше походження неврозів у дітей обумовлено дією хронічних психотравмуючих факторів, перш за все порушених сімейних відносин та неправильного виховання у вигляді гепіропіки та непослідовності [6]. Автор показав в невротичних родинах навіть при зовнішньому благополуччі наявність тих або інших конфліктів. По В. Н. Мясищеву, сутність неврозу полягає в невідповідності між можливостями, що знаходяться в розпорядженні особистості, і тими обов'язками, що виникають з наявності визначених соціальних відносин. Для його виникнення необхідне сполучення 3 ланок: психічної травми, особливого складу особистості і її невротичного розвитку під впливом травми. Автор вважає центральним у генезі неврозу порушення контактів з оточуючими, а саме захворювання розглядається як більш-менш компенсований зрив особистості при її розвитку і спробах ствердження в деяких позиціях. [2] Таким чином, представлений патогенез неврозів у дітей показує його загальні сторони як процесу психогенного захворювання особистості, що формується. ЧАСТИНА І. НЕВРОЗИ: ПОНЯТТЯ, ЕТІОЛОГІЯ, ГЕНЕЗИС 1.1. Поняття неврозів психологів і медиків Вчення про неврози історично характеризується двома тенденціями. Одні дослідники виходять з визнання того, що існування невротичних феноменів цілком детерміновано визначеними патологічними механізмами чисто біологічної природи, хоча і не заперечують ролі психічної травми як пускового механізму і можливу умову виникнення захворювання. Однак психотравма при цьому виступає як одна з багатьох можливих і рівноцінних екзогеній, що порушують гомеостаз. Таке розуміння психогенного характеру захворювання навіть у випадку його визнання є дуже обмеженим. Природно, що прихильники цієї точки зору зв'язують успіхи в області вивчення природи неврозів з подальшим прогресом біологічних досліджень і удосконалюванням техніки лабораторних досліджень. Цими вченими в прихованій, а іноді й у явній формі висловлюється думка, що прогресивною тенденцією у вивченні неврозів є їхнє знищення як самостійної категорії взагалі за допомогою постійного й усе більшого звуження їхніх границь. З зазначеним напрямком у вивченні неврозів зв'язаний принцип їхньої негативної діагностики, тобто віднесення до неврозів тільки тих захворювань, при яких відсутні органічні зміни, що виявляються сучасними методами дослідження. Вірне зауваження Роджерса К. про принципову недостатність поняття негативної характеристики неврозу вимагає, однак, уточнення. Воно правомірно стосовно до діагностики неврозів, здійснюваної на підставі одних лише негативних характеристик. Що ж стосується самого цього поняття, то цінність його очевидна принаймні в двох аспектах: по-перше, у плані націленості лікаря на можливо більш повне обстеження хворих з порушеннями, що діагностуються як неврози, через відсутність у важких випадках чітких границь між неврозами і неврозоподібними розладами непсихогенної природи і труднощів такого розмежування по одних лише симптоматичних проявах; по- друге, з урахуванням того, що ретельне клініко-лабораторне дослідження дозволяє установити природу і значення органічного компонента при сполученнях неврозів з іншими захворюваннями, а також виявити в багатьох випадках неврозів, що особливо важко протікають, органічну основу, що полегшує виникнення невротичного зриву і яка приймає участь у формуванні клінічних симптомів неврозу.[11] Застосування в необхідних випадках методів прижиттєвого морфологічного дослідження (комп'ютерна томографія, контрастна нейрорентгенографія й ін.) свідчить про те, що в сучасній клініці неврозів негативна їхня характеристика відіграє важливу роль у клінічній диференціації неврозів, «змішаних» форм і неврозоподібних станів. Першій із зазначених вище тенденцій у вивченні природи неврозів протистоїть друга, прихильники якої виходять із припущення про те, що вся клінічна картина неврозів може бути виведена з одних лише особистісних психологічних механізмів; що ж стосується будь-якого соматичного дослідження, то одержувана з його допомогою інформація розглядається в цьому випадку як принципово байдужна для розуміння клініки, генезу і терапії невротичних станів. Добре відомі неадекватні спроби позитивної характеристики неврозів, що йдуть від фрейдизму. Спільне, що їх поєднує, — це представлення про невроз і його психогенез як про матеріалізацію витиснутих у несвідоме біологічних потягів, насамперед сексуальних і агресивних, при ігноруванні реальної ситуації і соціально значимих особистісних характеристик. В останні десятиліття деякі специфічні точки зору на природу неврозів у закордонній психоневрології зв'язані з біхевіоризмом, екзистенціалізмом, гуманістичною психологією й ін. У розповсюдженій у даний час у багатьох західних країнах концепції бихевіор-терапії заперечується існування неврозу в якості самостійної нозологічної одиниці. З погляду біхевіористів реально існують лише окремі невротичні симптоми як результат неправильного процесу научіння. Вони стверджують, що немає неврозу, який ховається за симптомом, це просто сам симптом. При цьому ігнорується роль свідомих соціальних факторів особистісного функціонування. Ще далі йдуть екзистенціалісти, для яких неврози взагалі не є хворобою, що має свої нейрофізіологічні механізми. Подібно іншим психічним розладам, невроз являє собою тільки особливу форму відчуженого існування хворого. Для К. Роджерса, одного з представників гуманістичної психології, невроз – наслідок незадоволення імманентно властивій кожній людині потреби в самоактуалізації. Найбільш радикальну позицію займають представники псевдонаукового, в той же час дуже модного напрямку в західній психіатрії, відомого за назвою «антипсихіатрія», що думають, що невроз є не хворобою, а нормальним поводженням у ненормальному суспільстві [9]. Сутність позитивної діагностики, тісно зв'язаної з патогенетичною концепцією неврозів, випливає з визнання категорії «психогенного», що включає в себе наступні основні положення: 1) психогенія зв'язана з особистістю хворого, із психотравмуючою ситуацією, труднощами цієї ситуації, з нездатністю особистості в даних конкретних умовах самостійно вирішити її; 2) виникнення і плин неврозу більш-менш зв'язані з патогенною ситуацією і переживаннями особистості: спостерігається визначена відповідність між динамікою стану хворого і змінами психотравмуючої ситуації; 3) клінічні прояви неврозу по своєму змісту деякою мірою зв'язані з психотравмуючою ситуацією і переживаннями особистості, з основними найбільш сильними і глибокими її прагненнями, представляючи афективну реакцію, патологічну фіксацію тих чи інших її переживань; 4) відзначається більш висока ефективність психотерапевтичних методів стосовно всього захворювання й окремим його клінічним проявам порівняно з біологічними впливами. Підкреслена вище складність природи неврозу повною мірою розкриває і труднощів його визначення. Невроз – психогенний (як правило, конфліктогенний) нервово-психічний розлад, що виникає в результаті порушення особливо значимих життєвих відносин людини, виявляється в специфічних клінічних феноменах при відсутності психотичних явищ. Невроз характеризується, по-перше, оборотністю патологічних порушень, незалежно від його тривалості, що відповідає розумінню неврозу И. П. Павловим як зриву вищої нервової діяльності, що може продовжуватися дні, тижні, місяці і навіть роки; по-друге, психогенною природою захворювання, що, згідно В. Н. Мясіщеву, визначається існуванням зв'язку між клінічною картиною неврозу, особливостями системи відносин і патогенної конфліктної ситуації хворого; по-третє, специфічністю клінічних проявів, що складає у домінуванні емоційно-афективних і соматовегетативних розладів.[2] Відсутністю психотичних симптомів, як це видно з приведеного визначення неврозу, останній відрізняється від психозу, у тому числі психогенної природи. Варто торкнутися ще трьох понять: психогеній, граничних станів і малої психіатрії. Н. И. Фелинская підрозділяє психогенії на неврози, з одного боку, і реактивні стани – з іншого. Синонімами останніх автор вважає психогенні і ситуаційні реакції. У граничні стани включаються донозологичні невротичні розлади, невротичні реакції і стани, що клінічно оформилися, психопатії, неврозоподібні і психопатоподібні порушення при соматичних захворюваннях і деякі інші, що протікають головним чином на «невротичному» рівні. [10] Що стосується поняття «мала психіатрія», то розглядати його як синонім граничних станів невірно. Автор пропонує відносити до малої психіатрії всі нозологічні форми, що у період хвороби знаходяться поза психотичним станом (чи поза станам, що до нього може бути прирівняним), підкреслюючи одночасно доцільність включення в цю групу розладів не тільки малої інтенсивності, але і малої тривалості. Твердження в радянській психіатрії таких клінічних категорій, як невротичний розвиток, «придбана психопатія», «акцентуація характеру», ускладнило задачу розмежування неврозів і психопатій. Це стосується також поняття «невроз характеру», «невротичний характер». Люди, що страждають «неврозом характеру», здатні адаптуватися до середовища і, що особливо істотно з погляду закордонних авторів, не роблять антисоціальних дій. У зв'язку з тим що остання обставина не може служити критерієм при клінічній диференціації, навряд чи має сенс користатися цим визначенням, протиставляючи його і психопатіям, і неврозам із усіма труднощями, що звідси випливають, у їхній диференціальній діагностиці. На відміну від неврозу під психопатіями, як уродженими, так і придбаними, варто розуміти постійний для особистості патохарактерологічний стан, хоча і маючий свою динаміку. О. В. Кербиковым (1962) основні критерії психопатій були позначені як тотальность патологічних рис характеру, їхня відносна стабільність і більш- менш виражена соціальна дезадаптація. [11] Акцентуація характеру, на думку А. Е. Личко [11], – це крайні варіанти норми, при яких окремі риси характеру надмірно посилені, унаслідок чого виявляється виборча уразливість у відношенні визначеного роду психогенних впливів при добрій і навіть підвищеній стійкості до інших. Коли ж говорять про невротичний розвиток, то мають на увазі формування характерологічних змін особистості в період неврозу чи після нього, що можуть поступово переходити в ту чи іншу форму психопатії. На відміну від психопатій при неврозах страждає лише частина особистості (парціальність); зберігається критичне відношення до хвороби, відсутнє при психопатіях; при неврозах визначальне значення набувають прижиттєві середовищні впливи. 1.2. Погляди на класифікацію неврозів Різноманіття класифікаційних розподілів неврозів, пропонованих різними авторами, відбиває насамперед відсутність єдиного погляду на їхню етіологію і патогенез. У зв'язку з цим дотепер не припиняються спроби систематизації неврозів з використанням різних критеріїв. Найбільш розповсюдженим у вітчизняній літературі є груповання неврозів переважно по клінічних проявах: неврастенія, істерія (істеричний невроз), невроз нав'язливих станів і ін. (табл. 1 [11]). Неврози поділяються на загальні і системні в залежності від характеру клінічного їхнього плину – на невротичні реакції, невротичні стани (неврози) і невротичні розвитку. Намагалися групувати неврози і по етіологічних ознаках: неврози провини, фрустрації, агресії й ін.; інформаційні неврози (від недоліку інформації і від надлишку її); неврози ситуаційні і реактивні; з урахуванням генетичного критерію – конституціональні і реактивні (придбані); за принципом убування ролі фактора середовища і зростання ролі особливостей особистості. Неврози виділяли по ознаці професії – неврози керівних кадрів, неврози акторів і ін.; по конституції – атлетичні неврози і навіть по визначених подіях у житті суспільства і місцеві виникнення неврозів – військові, окопні і т.д. Таке різноманіття класифікацій стає зрозумілим, якщо врахувати, по- перше, наявність широкого спектра перехідних і змішаних картин (що саме і типово для сучасної клініки неврозів) з неминучим кодуванням їх по переважних клінічних проявах і, по-друге, те, що неврози являють собою захворювання, у механізмах розвитку яких найтіснішим образом переплітаються біологічні, психологічні і соціальні фактори, сам поділ яких на етіологічні і патогенетичні в звичайному їхньому розумінні при неврозах особливо важко. Більшість вітчизняних авторів виділяють три класичні форми неврозів: неврастенію, істерію та невроз нав’язливих станів. [11] Сучасна класифікація неврозів здебільшого враховує, крім клінічних форм неврозів, також динаміку їх плину та в цілому те підґрунтя, на якому виник невроз. ЧАСТИНА ІІ: ПОГЛЯД НА СІМ’Ю, ЯК ФАКТОР, ЩО СПРИЯЄ ВИНИКНЕННЮ НЕВРОЗІВ У ДІТЕЙ ТА ПІДЛІТКІВ 2.1 Дослідження сім’ї дітей з неврозами При вивченні родини дітей з неврозами застосовується клініко- анамнестичний метод, доповнений психологічним і соціально-психологічним методами. Поділ їх умовний, тому що разом вони складають клініко- психологічний метод вивчення неврозів. При звертанні батьків хворої дитини до психотерапевта мова звичайно йде про терапевтично резистентні випадки з багаторічним плином неврозу. Це викликано не тільки відсутністю ефекту лікарської терапії і недостатньо інтенсивної та спрямованою психотерапевтичною допомогою у відношенні хворого, але і наявністю неврозу в одного чи декількох дорослих членів родини, що сприяє захворюванню дитини і є перешкодою для його видужання. При патологічному функціонуванні родини, одним з виражень якого є невроз дитини, не завжди легко виявити первинне джерело невротичного захворювання, тому що один з батьків може бути відсутнім на прийомі, а показання іншого не завжди об'єктивні. Тому запрошують на прийом обох батьків. Цим підкреслюється зацікавленість лікаря в контакті з усією родиною, а не з окремими її «кращими» чи «гіршими» представниками. Відсутність одного з батьків може вказати на проблемний характер сімейних відносин, коли один з них ігнорує необхідність лікування дитини, не додає цьому належного значення чи вважає інших членів родини відповідальними за положення, що створилося. Жалкуючи з приводу відсутності батька чи матері, при наступних візитах ми надаємо їм можливість по черзі приходити з дитиною на прийом. Схожа установка створює додатковий стимул для відвідування лікаря тим з батьків, який в перший раз був відсутнім. Прийом проходить у кабінеті, де знаходяться іграшки і малюнки дітей, у невимушеній обстановці, створюваної прийомом без халата, відсутністю медичної сестри і сторонніх облич, бесідою в кріслах навколо столика. Спочатку для бесіди запрошується мати, а батько залишається з дитиною в холі, де маються іграшки і дитячі книжки. Саме чекання прийому виступає як природний експеримент, коли виявляється невміння батьків зайняти дитини, налагодити з ним взаємини, ефективність і непослідовність у ставленні. У процесі нетривалої бесіди з матір'ю вдається скласти уявлення про основні проблеми, пов’язані зі здоров'ям дитини і відносинами в родині. Після її виходу в кабінет запрошується батько, що також викладає свою думку про питання, які турбують його й інших членів родини. Бесіда з батьком менш тривала, тому що немає питань, що стосуються раннього анамнезу. Почергове вислуховування скарг обох батьків, як і роздільне одержання від них анамнестичних зведень, має ряд переваг. Кожний з батьків поза залежністю від відносин у родині може висловити думку про сформовану ситуацію і розкрити деякі зі своїх особистих проблем. Таким чином, удається скласти більш повне представлення про відносини в родині і про індивідуальне розуміння її проблем. Можливість вільно поділитися деякими з наболілих питань у впевненості, що співрозмовник зрозуміє і надасть допомогу, має виняткове значення в плані створення в батьків психотерапевтично орієнтованої мотивації, щирості і довіри в процесі наступних діагностичних і психотерапевтичних зустрічей. Після бесіди з батьком проводиться прийом хворого. Якщо дитина виявляє страх і занепокоєння без матері, то бесіда заміняється ігровим контактом у її присутності. Потім хворий залишається в холі в супроводі медичної сестри чи один, якщо дозволяє його вік. У кабінет запрошуються і мати, і батько, і лікар висловлює свою думку про стан дитини. Ціль спільної бесіди складається в підкресленні актуальності ставлення батьків і можливості надання допомоги дитині за умови співробітництва з лікарем. У бесіді відзначається без деталізації взаємозв'язок стану дитини з загальною емоційною атмосферою родини і позитивні сторони його особистості. Не дається обіцянок швидкого лікування, скоріше навпаки, увага батьків зосереджується на серйозності проблеми і на необхідності їх активної й особистої участі в процесі психотерапії. Така постановка питання істотна, тому що нерідко той чи інший член родини, звичайно батько, недооцінює серйозність сформованої ситуації і сприймає симптоми неврозу в дитини як такі, що не заслуговують уваги чи є проявом баловства і відсутності дисципліни. Разом з тим важливо заспокоїти батьків, що нерідко почувають себе в безвихідному положенні, і вселити в них віру в можливість поступового сприятливого вирішення критичної ситуації в процесі спільного з лікарем пошуку найбільш адекватних шляхів психологічного контакту з дитиною, зміцнення його нервової системи і розкриття творчого потенціалу росту. У наступному батьки приводять дитину на прийом по черзі. Поки лікар займається з ним, батько заповнює аркуші особистісних опитувальників. Серед них адаптовані в інституті ім. В. М. Бехтєрєва опитувальник Айзенка, ММРІ, методика «незакінчені речення», фрустраційна методика Розенцвейга; опитувальник Кеттэла, форма С, а також ряд інших методик – опитувальник Кеттэла, форма А; опитувальник Лірі; колірна методика Люшера; опитувальник РАRІ і ін. Після рівнобіжного обстеження дитини і батьків за допомогою опитувальників останні по черзі запрошуються на прийом для збору діагностичної інформації у виді клінічної бесіди чи стандартизованого інтерв'ю. Під час роздільних обстежень зачіпаються при необхідності питання надання психотерапевтичної допомоги тому чи іншому з батьків. Одночасне обстеження дітей і батьків створює кращі умови для розуміння останніми взаємозалежного характеру проблем у родині, а також надає кількаразову можливість для обговорення питань, що цікавлять, та надання індивідуальної психотерапевтичної допомоги. 2.2. Прабатьківська сім’я, її вплив на батьківську родину З боку дитини родину можна представити як сімох «я», тобто у виді семи чоловік, з яких четверо утворять дві прабатьківські родини (бабуся і дідусь дитини по лінії матері і батька), двоє – батьківську родину (мати і батько дитини), сьомим є сама дитина. Схематично це виглядає в такий спосіб: Дані про прабатьківську родину ми довідаємося з інтерв'ю з баткьами. Їхня надійність забезпечується психологічним контактом з лікарем. Через це стандартизоване інтерв'ю проводиться наприкінці дослідження, коли батьки вже мають деяку навичку заповнення особистісних опитувальників і бесід з лікарем, довіряють йому і бачать перші успіхи від психотерапевтичного контакту лікаря з дитиною. У прабатьківських родинах характерологічні порушення зустрічаються частіше, ніж у батьківських і тим більше – у дитини з неврозом. Це не означає, що в прабатьківських родинах немає неврозів, але вони зустрічаються не так часто. На відміну від прабатьківських у батьківських родинах частіше мають місце порушення невротичного кола, що досягають свого клінічного апогею в захворюванні дитини. Таким чином, протягом життя трьох поколінь (прабатько-батько-дитина) відбувається зниження виразності характерологічних змін і нагромадження змін невротичного кола. Центром психопатологічного перехреста будуть батьки, у яких сполучаються характерологічні і невротичні порушення. Існування цього перехреста не дозволяє зробити однозначного порівняння неврозу дитини з «психопатичним осколком» прабатьківської родини, тому що цей взаємозв'язок носить більш складний і опосередкований характер. Головним патогенним фактором, що проходить «червоною ниткою» через усі покоління, є психотравмуючий досвід міжособистісних відносин. Основною ланкою передачі цього досвіду для дитини є батьківська родина. Деякі з патологічних стереотипів відносин у прабатьківській родині закріплюються в досвіді формування особистості майбутніх супругів і батьків і відбиваються у виді тих чи інших існуючих у них у сьогоденні сімейних установок. Так, мати дитини може мимоволі прагнути в усьому домінувати в житті родини і тим більше у вихованні дітей, відбиваючи в цьому не стільки реальну необхідність, скільки авторитарні риси особистості своєї матері. Однак це прагнення виявляється вже в ослабленому і, головне, непослідовному виді, оскільки вона якоюсь мірою усвідомлює його неадекватність і має, на відміну від своєї матері, уже тільки частину її авторитаризму при одночасно більшому невротизмі. Те ж відноситься до прагнення матерів надмірно контролювати своїх дітей, що, однак, по їх же власних словах, ніколи реально не виходить. Крім того, мати дитини при відсутності в дитинстві прийнятних для неї емоційних відносин зі своїм батьком неусвідомлено хоче заповнити їх у відносинах з чоловіком, обираним по ознаці подібності на її батька. Батько дитини неусвідомлено відбиває у відносинах із дружиною невротичну прихильність до своєї матері в дитинстві, очікуючи від дружини такого ж ступеня турботи й уваги. Ми бачимо, що в досліджуваних родинах вибір шлюбного партнера відбувається по типу невротично мотивованого взаємодоповнення, що полегшує, у відомій мері, взаємини на початку шлюбу. При цьому домінантні риси в характері дружини та її установки на опіку і вплив, що йдуть від її матері, сполучаються з установками чоловіка на турботу і залежність, що йдуть від його невротичної прихильності до своєї матері. У порівнянні з надлишковим впливом матерів (бабусь) вплив батьків (дідусів) на формування особистості майбутніх чоловіків і батьків украй недостатній, що обумовлено в основному розлученням чи смертю одного з батьків. Таким чином, патогенний вплив тих чи інших порушень у прабатьківській родині на наступні покоління йде як від бабусь, так і від дідусів дитини, і ці порушення мають тісний взаємозв'язок. Найбільша роль належить бабусі по материнській лінії і дідусю по батьківській, коли має місце двостороннє зрушення убік як надлишкового виховного впливу бабусі, так і недостатнього впливу дідуся. Відображення першого зрушення ми знаходимо в установці матері з домінантними рисами характеру на надмірно строгий контроль у відношенні дитини, її зайвої принциповості і негнучкості в питаннях виховання і подружніх відносин. Відображенням другого зрушення є м'якість характеру батьків, недостатня самостійність і незрілість їхнього почуття батьківства. Інший факт, що заслуговує уваги, полягає в тім, що розлучення у батьківській родині відбувається вірогідно частіше при наявності розлучення в прабатьківській родині, тобто відсутність моделі повної родини полегшує рішення матері і батька дитини про розрив подружніх відносин. Бабусі по обох лініях частіше мають м'які, чим тверді, риси характеру, дідуся – навпаки. При неврозі страху в дітей у їхніх прабатьків спостерігається зворотне співвідношення. У прабатьків найбільше часто виявляється така риса особистості, як сензитивність, що включає підвищену емоційну чутливість, уразливість і вразливість. Сензитивність часто сполучається з гіперсоціалізацією (загостреним почуттям відповідальності, обов'язку, труднощами компромісів) і тривожністю (вираженим занепокоєнням, хвилюваннями по будь-якому приводу, поганою переносимістю очікування). Сензитивність, гіперсоціалізація і тривожність представляють базисну тріаду особистісного типу реагування в прабатьківській, батьківській родині й у дітей з неврозами. Найбільш обтяжені бабусі дівчинок по материнській лінії. Конфліктні відносини вірогідно частіше зустрічаються в прабатьківських родинах по лінії матері (63 %), чим по лінії батька (36 %). У матері дитини з неврозом страху конфлікти в прабатьківській родині відбуваються вірогідно частіше, ніж при інших неврозах. Відносини в прабатьківській родині між батьками і дітьми відрізняються проблемним характером. Конфлікти відзначаються частіше в бабусі дитини і його матері (40 %), рідше – у бабусі дитини і його батька (17 %). У кожній третій родині прабатьки характеризуються як надмірно строгі і деспотичні. Менш усього це відноситься до бабусі дитини по батьківській лінії. Набагато частіше має місце нерозуміння прабатьками своїх дітей. Виключенням знову ж є відносини між бабусею і батьком дитини, коли нерозуміння зустрічається в третині випадків. Виражений недолік емоційної теплоти чи її відсутність у прабатьківській родині відзначає кожна друга мати з боку обох батьків і кожен другий батько з боку свого батька і тільки кожен четвертий батько – з боку своєї матері. Відсутність емоційного контакту в прабатьківській родині частіше має місце в батьків дітей з неврозом нав'язливих станів і неврозом страху. Недолік тепла і турботи супроводжується почуттям самітності і тривоги, чим у чималому ступені порозумівається прагнення батьків, особливо матерів, компенсувати свою попередню емоційну незадоволеність гіперопікою стосовно дітей, що є своєрідним симптомом незадоволеності матері, її захистом від страху самітності і відчуження в минулому і сьогоденні. З цього випливає, що в гіперопіці бідують не стільки діти, скільки самі батьки, для яких вона виконує своєрідну психотерапевтичну роль. Нічим іншим не можна пояснити нерідко спостерігалося парадоксальне, на перший погляд, явище, коли поліпшення стану дитини супроводжувалося погіршенням емоційного стану матері, нерідко аж до загострення чи маніфестації неврозу з ведучим тревожно-депримірованим тлом настрою. Поліпшення емоційного стану, що відбувається в процесі психотерапії дитини з неврозом, у тому числі зменшення його тривоги і страху, робить менш актуальним і надмірну турботу, зайве запобігання від небезпеки і занепокоєння. У цих умовах невротична потреба матері в надлишковій турботі про дитину виявляється незадоволеною, а найбільш доступний шлях вираження її занепокоєння – блокованим. Суб'єктивне відчуття своєї «непотрібності», відсутність конкретної мети, нездатність переключити увагу на нові, більш позитивні сторони взаємин з дитиною є факторами декомпенсації емоційного стану матері. Тому ми серйозно задумуємося над тим, чи варто поспішати з поліпшенням емоційного стану дитини з неврозом без попередньої чи рівнобіжної психотерапевтичної допомоги матері, а також відрегулювання деяких проблем сімейних взаємин. Як буде показано далі, батьки дітей з неврозами не тільки мимоволі компенсують, але і повторюють багато з проблем взаємин у прабатьківській родині, у тому числі неприйняття індивідуальності дітей, відсутність розуміння їхніх можливостей і потреб і т.д. Це порозумівається формуванням патологічних установок і стереотипів відносин, що діють як задані, запрограмовані чи навіть як викликані в життєвому досвіді. Крім того, усвідомлення своїх помилок, нехай навіть і часткове, відбувається в результаті спроб батьків зрозуміти причини невротичного захворювання дитини вже «post factum». Визначена роль у повторенні неадекватного досвіду міжособистісних сімейних відносин належить тим особливостям особистості батьків, що є загальними з особливостями особистості прабатьків. До них відносяться, у першу чергу, сензитивність, гіперсоціалізація і тривожність. Конституціонально-генетичною передумовою сензитивності є емоційна чутливість чи у більш широкому плані – емоційна реактивність, гіперсоціалізації – інертність нервових процесів, що нерідко виявляється ригідністю мислення. Конституціонально-генетичною передумовою тривожності є загострення інстинкту самозбереження. Розвиток цих передумов відбувається під впливом невдалого досвіду міжособистісних відносин. Як відзначає Б. Д. Карвасарскій [11], проблема формування невротичної особистості і виникнення неврозу має потребу в подальшій розробці. В. В. Ковальов[1] підкреслює: "Недооцінка даних соціально-психологічного обстеження, неуважність до мотивів і характеру особистісних реакцій дитини чи підлітка, невміння розібратися в складних міжособистісних взаєминах у родині, дитячому колективі ведуть до переоцінки етіологічної ролі анамнестичних даних про ранні екзогенно-органічні шкідливості значення окремих проявів резидуально-органічної церебральної недостатності та остаточної неврологічної мікросимптоматики". 2.3 Особистість батьків У батьків є ряд спільних особливостей особистості, головним чином у вигляді сензитовності та гіперсоціалізації. Під сензитивністю розуміється підвищена емоційна чутливість, уразливість і вразливість, образливість, які виражаються схильністю "все близько брати до серця" та легко засмучуватись, Страницы: 1, 2 |
|
