История политических и правовых учений

В последней трети XVI столетия Франция с проникновением в нее кальвинизма оказалась ареной ожесточенного религиозно­го противоборства. Не на жизнь, а на смерть конфликтовали, с одной стороны, католики, с другой — протестанты. Никто из них не признавал принципа веротерпимости, т. е. не соглашался с равнозначимостью, равнодостоинством и равноправием различ­ных конфессий. Это противоборство, своей остротой и масшта­бами походившее на гражданскую войну, создавало реальную угрозу жизни самого государства. Все яснее становилось, что только мир мог сохранить и религию, и разнообразные течения в ней. Мир в общественном сознании приобретал характер приоритетной ценности. Надежда же на обеспечение мира и общих интересов страны, а не отдельных групп ее населения, связывалась с монархом. Но с таким, воля которого могла бы стать единственным и обязательным законом для всех поддан­ных, которая исключала бы вероятность любого сопротивления законной королевской власти. Формировалось мнение, что даже тирания лучше гражданской войны, ввергающей нацию в хаос, несущей ей распад.

Теоретическое обоснование того, каким образом королевская власть сумеет быть способной в любом случае защищать и осуществлять общегосударственные интересы, стоящие выше 180

Глава 8. Политические и правовые учения эпохи Возрождения и Реформации

религиозных и иных распрей, предпринял выдающийся фран­цузский политический мыслитель Жан Боден (1530—1596). Взгляды на государство, на пути и методы упрочения централи­зованной монархической власти изложены им в главном его труде «Шесть книг о республике» (1576). Под «республикой» Боден здесь имеет в виду то же, что обозначали этим словом в Древнем Риме, т. е. государство вообще.

Открывается труд дефиницией государства. По Бодену, «го­сударство есть управление множеством семейств (или домохо-зяйств. — Л. М.) и тем, что является общим у них всех, осуществляемое суверенной властью сообразно праву». Факти­чески все «Шесть книг о республике» посвящены раскрытию смысла и содержания этого определения. В первой — рассмат­риваются основы социальной общности. Во второй — формы государства. В третьей — институты. В четвертой — перемены в устройстве государства и контроль за ними. В пятой — приспособление к обстоятельствам и задачи государства. В шестой, последней, — средства власти и вопрос о лучшей государственной форме.

Ячейкой государства у Бодена выступает семья (домохозяй­ство). По своему статусу глава семьи — прообраз и отражение государственной власти. Государственность как организация возникает посредством договора, и высшая ее цель не в том, чтобы обеспечивать внешнее благоденствие людей, но чтобы, гарантируя мир внутри общности и защищая общность от нападения извне, заботиться об истинном счастье индивидов. Последнее традиционно заключается в познании бога, человека и природы, а в конечном итоге — в почитании бога. Не должно быть никаких поводов для выступления против государства. В особенности еще и потому, что оно суверенно.

Разработка проблемы суверенитета государства — крупней­ший вклад Бодена в развитие политико-теоретического знания. «Суверенитет, — утверждает Боден, — есть абсолютная и постоянная власть, которую римляне называют величием (до­стоинством)... означающим высшую власть повелевать». Аб­солютность суверенитета имеет место тогда, когда суверенная власть не знает каких-либо ограничений для проявлений своего могущества. Постоянство суверенитета имеет место тогда, когда суверенная власть существует неизменно в течение неопреде­ленно долгого срока; временная власть, устанавливаемая на какой-то определенный период, не может сохраняться в качес­тве верховной силы. Суверенная власть, по Бодену, есть также

§ 4. Боден и его учение о государстве

181

власть единая. В том смысле единая, что ее прерогативы принадлежат только ей; она не может (не должна) эти прерога­тивы делить с кем бы то ни было; она не может (не должна) допускать никаких органов, которые стояли бы над нею или стояли рядом и конкурировали с ней.

Боден выделяет пять отличительных признаков суверените­та. Первый из них — издание законов, адресуемых всем без исключения подданным и учреждениям государства. Второй — решение вопросов войны и мира. Третий — назначение дол­жностных лиц. Четвертый — действие в качестве высшего суда, суда в последней инстанции. Пятый — помилование.

К своей трактовке суверенитета государственной власти Боден делает ряд важных добавлений и уточнений. Одно из них касается тех требований, которые непременно должны соблю­даться суверенной государственной властью. Например, послед­ней вменяется блюсти (при всей ее неограниченности, абсолют­ности) законы божественные и естественные. Вместе с тем суверенной государственной власти, стоящей выше всяких человеческих законов и свободно распоряжающейся жизнью и смертью своих подданных, нельзя вмешиваться в дела семьи, нарушать принцип веротерпимости, и в особенности взимать подати с подданных без их согласия, помимо воли собственника. С точки зрения Бодена, единство, неделимость суверенитета государственной власти на практике совмещаются с дифферен­циацией власти и управления, которые не всегда находятся в тождестве. Обычно носитель суверенной власти поручает вре­менно и на определенных условиях осуществление некоторых функций власти назначаемым должностным лицам. Без соот­ветствующего поручения суверена должностные лица ничего не могут делать ни в отношении подданных, ни в отношении друг

друга.

Издание общеобязательных законов относится к первому по значимости отличительному признаку суверенитета. Суверен издает законы, но не создает право. Боден строго их различает, понимает их разнокачественность. Право «несет с собой спра­ведливость, а закон— приказ».

Как глубокий политический мыслитель Боден не мог не поставить вопрос о том, где коренится, как появляется сувере­нитет и способен ли он к отчуждению, передаче. На первую часть вопроса ответ таков: «Суверенитет кроется в совокупнос­ти свободных и разумных существ, составляющих народ». Упоминание тут о народе отнюдь не свидетельствует о том, что 182

Глава 8. Политические и правовые учения эпохи Возрождения и Реформации

Воден — приверженец народовластия. На вторую часть постав­ленного вопроса он отвечает следующим образом: «Эту верхов­ную и постоянную власть над гражданами с правом жизни и смерти народ может передать одному из граждан без всяких ограничений так же, как может это сделать собственник, жела­ющий кого-либо одарить».

Таким «одним из граждан» у Бодена оказывается монарх. Вот его аргумент в пользу монархии. Подобно тому, как во Вселенной над всем властвует бог, а на небе — солнце, так и у особей, образующих общность, должен быть один правитель. Воден — убежденнейший сторонник действительно суверенной (в его трактовке — абсолютистской) монархической власти. Отсюда вовсе не вытекает категорическое отрицание им в условиях монархизма отдельных элементов аристократических и демок­ратических форм правления. Аристократические элементы воз­можны, в частности, когда государь назначает на должности только знатных, лучших, богатых; демократические элементы начинают присутствовать в государственном управлении, если монарх открывает доступ к должностям практически всем свободным и разумным индивидам.

По способу осуществления власти Воден делит все государст­ва на три вида: законные, вотчинные (сеньоральные), тирани­ческие. Законным является то государство, в котором подданные повинуются законам суверена, а сам суверен — законам природы, сохраняя за своими подданными их естественную свободу и собственность. Вотчинные государства суть те, в которых суверен силой оружия сделался обладателем имущес­тва и людей и правит ими как отец семейства семьей. В тиранических государствах суверен презирает естественные законы, распоряжаясь свободными людьми, как рабами, а их собственностью — как своей.

Лучшим, по мнению Бодена, является такое государство, в котором суверенитет принадлежит монарху, а управление име­ет аристократический и демократический характер. Такое госу­дарство он называет королевской монархией. Идеальным для страны является такой монарх, который боится бога, «милостив к провинившимся, благоразумен в предприятиях, смел в осуществлении планов, умерен в успехе, тверд в несчастье, непо­колебим в данном слове, мудр в советах, заботлив о подданных, внимателен к друзьям, страшен врагам, любезен с расположен­ными к нему, грозен для злых и ко всем справедлив».

§ 5. Политико-правовые идеи европейского социализма XVI—XVII вв.

183

Воден стремится к гармонической справедливости. Она для него есть распределение наград и наказаний и того, что принад­лежит каждому как его право, совершаемое на основе подхода, заключающего в себе принципы равенства и подобия. В данной связи уместно заметить, что в отличие от Макиавелли, рассмат­ривавшего право преимущественно как средство для достиже­ния тех или иных государственных целей, у Бодена само право выступает целью бытия государства.

Политико-теоретические взгляды Бодена по своему интел­лектуальному содержанию и историческому смыслу представ­ляют собой прорыв к горизонтам политико-правовой идеологии Нового времени. Наука о политике, власти, государстве и праве в последующие столетия ушла далеко вперед от рубежей XVI в. Однако в том, что такое движение состоялось, бесспорно велика заслуга Бодена, который в контексте того времени убедительно доказывал необходимость государственного суве­ренитета и вместе с тем очерчивал пределы деятельности государственной власти и возвышал достоинство права.

§  5. Политико-правовые идеи европейского социализма XVI—XVII вв.

Особый, антибуржуазный смысл разработка вопросов власти,

 государства и права приобретает в рамках такого общественного  движения, каким явился социализм. Именно в XVI—XVII вв. он  стал занимать самостоятельное и достаточно заметное место в умственной жизни европейского общества. К проблематике ' государства, права, власти мыслители-социалисты обращаются в поисках ответа на вопрос о том, какими должны быть политико-юридические институты, способные адекватно воплотить строй,  основанный  на  общности имуществ,  покончивший с  частной собственностью, с материальным неравенством между  людьми, с прежними тираническими формами правления.

Внутри этого движения, выражавшего извечные устремле­ния общественных низов к социальной справедливости, склады­вались и циркулировали весьма разные взгляды и представле­ния. Эти идеологические образования отличаются друг от друга

не только в силу того, что неодинаковы защищаемые ими проекты организации публичной власти будущего. Различен и содержащийся в них принцип, в соответствии с которым должен создаваться и функционировать новый миропорядок. В одних

 случаях на передний край выдвигается и таким принципом 184

Глава 8. Политические и правовые учения эпохи Возрождения и Реформации

§ 5. Политико-правовые идеи европейского социализма XVI—XVII вв.

185

признается рациональное'     в  иных случаях — свобода, • третьих — равенство и т.   д. В таких проектах преломляется весьма различный социально-исторический опыт. То же надо сказать и о методологии проектирования социалистами системы  политико-юридических институтов, пригодной — с их точки зрения — для грядущего общества. Немаловажные различит есть в манере, приемах, стиле изложения политико-юридичвских идеалов, фигурирующих у названных мыслителей.

Наиболее видными писателями социалистического направления в рассматриваемый период были Томас Мор (147?—1535) и Томмазо Кампанелла (1568—1639). Т. Мор — автор по-своему эпохального произведения «Утопия» (1516). Т. Кампанелла со­здал всемирно известный «Город Солнца» (1602, первая публикация — 1623 г.).

Сочинения подобного профиля обычно начинаются с резкой критики социальных и государственно-правовых порядков современной авторам цивилизации. Страницы таких произведений пронизывает ненависть к общественному устройству, поли­тико-юридическим установлениям, порожденным частной собственностью и оберегающим  ее. В ней видят корень всех социальных зол. Ей ставятся в вину нищета масс, преступность, всяческие несправедливости и т. д. Т. Мор утверждает в «Утопии», что, пока существует частная собственность, нет никаких шансов на выздоровление социального организма. Больше того «Где только есть частная собственность, там вряд ли возможно правильное и успешное течение государственных дел». Выход человечества один — «совершенное уничтожение частной собственности».

Общество, согласно Т. Мору, является результатом заговора богачей. Государство же — их простое орудие. Они его исполь­зуют в целях угнетения народа, для защиты своих корыстных материальных интересов. Силой, хитростью и обманом богачи подчиняют себе бедный люд, обездоливают его. Делается это и с помощью законов, предписаний власти, которые навязывают­ся народу от имени государства.

В укор тогдашнему реальному обществу Т. Мор рисует воображаемую страну (Утопию), которая сумела избавиться от частной собственности и сопутствующих ей пороков и которая сумела вследствие этого зажить почти беспроблемной, блажен­ной жизнью. В Утопии нет частной собственности. Земля там — собственность общественная. Обществу принадлежит и вся производимая в нем продукция. Она вырабатывается семейно.

 Каждая семья занимается определенным ремеслом. Семейно-ремесленная организация составляет производственную структypy утопийского общества. Сельскохозяйственные работы ве­дутся на началах трудовой повинности, которую обязаны отбы­вать все граждане. Рабочий день длится 6 часов. Особые должностные лица следят за тем, как работают утопийцы.

Утопийцы живут, не зная нужды; люди в Утопии пребывают в достатке. Однако достаток этот достигается весьма специфи­ческим образом. Во-первых, принудительным привлечением к труду почти всех мужчин и женщин. Во-вторых (что очень важно заметить), сокращением потребностей, связанным с край­ней невзыскательностью утопийцев; жители Утопии доволь­ствуются простой и грубой, притом одинаковой для всех, одеж­дой, неведомы им никакие излишества и роскошь.

Парадоксальным представляется наличие в Утопии институ­та рабства. По Т. Мору, в этой идеальной стране есть (и глав­ное — должны быть) рабы, к тому же еще обязанные носить кандалы. Для автора «Утопии» было немыслимо, чтобы радость бытия утопийцев омрачалась необходимостью выполнять раз­ные неприятные работы: забивать скот, вывозить нечистоты и т. п. Добровольцев на такие работы почти не находилось. Отсюда потребность в рабах, на плечи которых взваливался сей тяжкий непривлекательный труд. Рабами становились военнопленные, преступники, отбывающие наказание, а также люди, приговоренные к смерти в других государствах и выкупленные утопийцами. Рабство в Утопии не передается по наследству, сын раба — свободный человек. Да и сами рабы могли быть высвобождены из своего рабского состояния.

Господство общественной собственности, если верить Т. Мору, I. исключает те преступления, коими изобилует мир, построенный на частной собственности. Именно она, полагал писатель, питает такие дурные человеческие страсти, как алчность, жадность, всемерное стремление во что бы то ни стало увеличить свое богатство, эгоизм и проч. Преступность как таковая все же имеет место в Утопии, и борьба с ней есть, по убеждению Т. Мора, одна из главных забот государства.

Утопия — государственно-организованное общество. Правда, не совсем ясно показано Т. Мором, какой является утопийская государственность: федеративной или унитарной. Зато вполне обозначена им структура публичной власти и порядок ее фор­мирования. Каждые 30 семейств избирают должностное лицо — филарха. 10 филархов — одного протофиларха. Филархи на 186

Глава 8. Политические и правовые учения эпохи Возрождения и Реформации

специальном собрании избирают тайным голосованием правите­ля государства (принцепса) из четырех кандидатов, названных народом. Принцепс избирается пожизненно. Но он может быть . смещен, если будет заподозрен в стремлении к тирании. Осталь­ные должностные лица и сенат, который состоит из старых и умудренных опытом граждан, избираются ежегодно. Важные дела в Утопии решаются принцепсом с участием сената и народного собрания. К числу таких дел относятся: администри­рование, составление хозяйственных планов, учет и распреде­ление (с общественных складов) произведенной продукции.

Пользующаяся симпатией Т. Мора форма правления едва ли может быть отнесена лишь к какой-то одной традиционной форме: демократической, олигархической либо монархической. Это скорее некое «смешанное правление», которому надлежало вобрать в себя позитивные черты упомянутых выше традицион­ных форм. Впрочем, неоднозначным в целом ряде отношений, «смешанным» выступает весь социальный проект, предложен­ный Т. Мором.

В отличие от Мора Т. Кампанелла в «Городе Солнца» прямо и открыто не занимается бичеванием неприемлемых для него социально-экономических и политико-юридических порядков. Их острая критика дается итальянским социалистом как бы «за кадром», в подтексте. На первый план он выставляет панораму жизнеустройства города-государства соляриев. Сначала о сис­теме публичной власти в нем. Она складывается из трех ветвей, создаваемых применительно к трем основным видам деятель­ности и «заведующих» каждой из них. Каковы эти виды дея­тельности? Во-первых, военное дело; во-вторых, наука; в-третьих, воспроизводство населения, обеспечение его пищей и одеждой, а также воспитание граждан. Ветвями (отраслями) власти руководят три правителя, именуемые соответственно: Мощь, Мудрость, Любовь. Им непосредственно подчинены три начальника, каждый из которых, в свою очередь, распоряжает­ся тремя должностными лицами.

Венчает управленческую пирамиду верховный правитель — Метафизик, превосходящий всех сограждан ученостью, талан­тами, опытом, умением. Он—глава как светской, так и духовной власти, ему принадлежит право окончательного решения по всем вопросам и спорам. На посту верховного правителя Мета­физик пребывает отнюдь не пожизненно, а лишь до тех пор, пока среди соляриев не появится человек, превосходящий его в знаниях, научных успехах, в способностях управлять государ

§ 5. Политико-правовые идеи европейского социализма     187 XVI—XVII вв.

ством. Коль скоро такой человек появился, Метафизик сам обязан отказаться от власти в его пользу. Метафизик осущес­твляет верховную власть, опираясь на трех высших своих советников, правителей: Мощь, Мудрость, Любовь. Они тоже обладают незаурядным умом, выдающимися организаторскими способностями, высокими моральными достоинствами.

Эти четверо — единственные из магистратов, которые не могут быть смещены по воле народа и на взаимоотношения которых между собой народ не оказывает влияния. Остальные начальники и должностные лица, прежде чем попасть на тот или иной официальный пост, проходят процедуру избрания.

В «Городе Солнца», где нет более частной собственности, земледелие, ремесла и т. д. являются делом совместного труда соляриев, коим ведают правители с подчиненными им должнос­тными лицами — специалистами. Сообща произведенное рас­пределяется справедливо, по меркам необходимости. Все, в чем солярии нуждаются, «они получают от общины, и должностные лица тщательно следят за тем, чтобы никто не получал больше, чем ему следует». Не только обеспечение каждого солярия Требуемой долей материальных благ и попечение о его досуге, общении, здоровье входят в круг обязанностей должностных лиц «Города Солнца». Они также планомерно обучают и воспи­тывают членов общины, заботятся о состоянии их духа. Значи­тельную роль отводит им Т. Кампанелла в заботе о продолжении рода соляриев. Государство вмешивается (конечно, в интересах общего блага) даже в творчество поэтов, предписывая им те формы, в которые они должны облекать свое вдохновение.

Содержание «Города Солнца» отчетливо демонстрирует при­сутствие в ранних социалистических доктринах двух практи­чески несовместимых начал. Верная оценка интеллектуальных, нравственных и т. п. достоинств человека как факторов, при­званных определять его положение в обществе, сплошь и рядом переплетается с установками на авторитарность, аскетизм, с небрежением отдельной человеческой личностью, с равнодуши­ем к созданию соответствующих организационных и правовых условий для ее свободного всестороннего развития.

Вот один из самых разительных примеров указанного проти­воречия. Солярии участвуют в политическом процессе, но учас­твуют скорее в качестве статистов, поскольку голос их не решающий, а в лучшем случае лишь совещательный. Вершат же, по существу, все дела в государстве правитель-первосвя­щенник (Метафизик) и помогающие ему три соправителя (Мощь, 188

Глава 8. Политические и правовые учения эпохи Возрождения и Реформации

Любовь, Мудрость). Жизнь соляриев, взятая фактически во всех ее проявлениях, заранее скрупулезно расписана. Каждый мало-мальски значимый шаг граждан «Города Солнца» направляется и контролируется. Даже имена подбираются «не случайно, но определяются Метафизиком». Солярии удовлетворены своим бытием: никто из них не терпит, по мнению Т. Кампанеллы, никакого недостатка ни в необходимом, ни в утехах. Они не ощущают — скажем от себя — сковывающего их духа однообразия. Этот дух царит над всем. У соляриев одинаковое жилье, одежда и пища, одинаковые занятия, развлечения, строй мыслей, обыкновения и проч. Неповторимость каждого отдель­ного человека, его самостоятельность, инициативность, наличие у него собственных своеобразных потребностей, стремлений в «Городе Солнца» особой ценности не имеют. Доминируют инте­ресы государства, а интересы частных лиц — лишь постольку, поскольку они являются частями государства. Не раз повторит­ся потом в политических доктринах социалистов такое оттирание на далекую периферию потребностей и интересов «частных

лиц».

Типичная для политико-юридических воззрений социалистов рассматриваемого периода деталь. Справедливо уделяя при­стальное нужное внимание вопросам законодательства, которое должно утвердиться в государственно-организованном обществе, базирующемся на общности имущества, на принципах коллективизма, они крайне скупо говорили (если говорили вообще) о правах и свободах индивида, о правовых связях гражданина • и государства, о системе надежных гарантий таких прав и свобод и т. д. Это, кстати говоря, очень характерно и для последующих поколений социалистов.

Ерышев. Истоия политических и правовых учений.

Тема 8.     ПОЛИТИЧЕСКИЕ И ПРАВОВЫЕ УЧЕНИЯ

эпохи возрождения и реформации

Возрождение и Реформация — самые крупные и знаменитые события позднего западноевропейского средневековья. Для мышления, идеологии и культуры этой эпохи решающей тенденцией был переход от теоцентрического к антропоцентрическому пони­манию мира. Этот процесс диалектический, противо­речивый, сложный. Он осуществлялся повсеместно, но в различных модификациях, вариантах, формах. Для Возрождения и Реформации характерны такие общие моменты, как ломка феодальных и возникновение раннекапиталистических отношений.

Для этой эпохи характерным является новое само­сознание человека и новая его общественная позиция: гордость и самоутверждение, осознание собственной Тема 8.     ПОЛИТИЧЕСКИЕ И ПРАВОВЫЕ УЧЕНИЯ

эпохи возрождения и реформации

Возрождение и Реформация — самые крупные и знаменитые события позднего западноевропейского средневековья. Для мышления, идеологии и культуры этой эпохи решающей тенденцией был переход от теоцентрического к антропоцентрическому пони­манию мира. Этот процесс диалектический, противо­речивый, сложный. Он осуществлялся повсеместно, но в различных модификациях, вариантах, формах. Для Возрождения и Реформации характерны такие общие моменты, как ломка феодальных и возникновение раннекапиталистических отношений.

Для этой эпохи характерным является новое само­сознание человека и новая его общественная позиция: гордость и самоутверждение, осознание собственной силы и таланта становятся отличительными качествами человека. Именно эпоха Возрождения дала миру ряд . выдающихся индивидуальностей, обладавших ярким темпераментом, всесторонней образованностью и вы­делявшихся среди остальных своей волей, целеустрем­ленностью, огромной энергией.

В области политической и правовой мысли приобрел актуальность тезис о том, что одно из главных слагае­мых достоинства индивида — гражданственность и бескорыстное инициативное служение общему благу, под понятие которого стало подводиться представле­ние о государстве с республиканским устройством, опирающемся на принципы равенства и справедливости.

Для изучения темы следует рассмотреть следующие вопросы: /.   Новая наука о политике. Н. Макиавелли.

2.   Политические и правовые идеи Реформации.

3.   Жан Боден и его учение о государстве.

4.   Политико-правовые идеи европейского социализ­ма XVI—XVII веков.

В истории концепций государства и права видное место принадлежит знаменитому итальянскому мысли­телю Никколо Макиавелли (1469—1527), автору ра­бот "Государь", "Рассуждения о первой декаде Тита Ливия", "История Флоренции" и др. Н. Макиавелли ха­рактеризует самостоятельность, величие и мощь госу­дарства как идеал, для достижения которого политики должны использовать соответствующие средства, не думая о моральной стороне своих поступков и о граж­данской свободе. Отсюда термин "макиавеллизм" для определения беззастенчивой политики, которая добивается своих целей, пренебрегая нормами морали. Государство признается Макиавелли высшим проявлением человеческого духа, а служение государству — целью, смыслом и счастьем человеческой жизни. Почти на полтора века раньше Гоббса Макиавелли обосновывал необходимость государства эгоистической природой человека и потребностью ее насильственного обуздания.

 Одной из попыток растущей буржуазии ослабить феодальные узы в странах Западной и Центральной Европы были реформационные движения, которые ставили своей целью реформу церкви и создание вероучения, соответствующего классовым интересам буржуазии. Эти движения были искрой, упавшей в пороховой погреб. Они послужили сигналом к народным

революционным выступлениям против феодального гнета. У истоков Реформации стоял, являясь крупнейшим идеологом ее бюргерского крыла, немецкий теолог Мартин Лютер (1483—1546). Именно он сформулировал те религиозно-политические лозунги, которые вначале вдохновили и сплотили в Германии практически всех поборников Реформации. Завоевани-ем политико-юридической мысли стал сформулированный в эту эпоху Реформации вывод о том, что свобода мысли и совести есть предпосылка и обязательный признак антидеспотического, демократически организованного человеческого общежития. Видным представителем общественно-политической мысли был сторонник и идеолог французского абсолютистского   государства   Жан   Воден   (1530—1596), который выдвинул идею о государственном суверени­тете. Политико-теоретические взгляды Бодена по сво­ему интеллектуальному содержанию и историческому смыслу представляют собой прорыв к горизонтам по­литико-правовой идеологии Нового времени.

Шульженко Ф.П. Історія вчень про державу і право. Курс лекцій. 1997р.

       Розділ III   ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ

У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ В XV—XVII ст.

 1. Державно-правові концепції

обгрунтування абсолютизму в XV—XVI ст.

У XIV—XV ст. в країнах Західної Європи почався стрімкий занепад феодального устрою.

В 1358 р. у Франції, 1381 р. в Англії, в першій половині XV ст. в Чехії, а згодом (у 1524—1525 рр.) і в Німеччині сталися селянські повстання проти феодального гноблення. Воднораз посилилась бо­ротьба і проти політики церкви в суспільстві, що привело до появи єретичних течій, ідеологами яких були: в Англії Джон Уїкліф (1324—1384), у Чехії Ян Гус (1371—1415). Вони висловлювали думки проти феодальної роздробленості, про необхідність єдиної національної державності, скасування привілеїв церкви, оновлення її на засадах повернення до ранньохристиянських цінностей.

Ці обставини сприяли ліквідації особистої залеж­ності селян від феодалів, збільшенню пропозиції вільної робочої сили, розвиткові виробництва й торгівлі, а в цілому — формуванню нових економіч­них відносин, що своєю чергою ініціювало пошук нових форм державності з якісно іншими владними інститутами, а також розроблення нових правових норм, які регулювали б ці відносини і належним чином забезпечували б захист інтересів власників.

Спробу вирішити ці проблеми зробили пред­ставники ранньобуржуазних вчень про державу і право. Державно-правову думку ранньобуржуазного періоду можна розділити на два етапи.

Для першого етапу (XV—XVI ст.) була характер­ною критика феодального устрою та обгрунтування переваг сильної централізованої монархії; для друго-го (XVII ст.) — перевага раціоналістичного надбання попередніх поколінь, подальше розроблення ідеї природного права, з'ясування проблем співвідношен­ня свободи і права, права і закону, особи і держави.

Крім того, в політико-правовій думці формувалися та обґрунтовувались ідеї громадянського суспільства і правової держави.

Одну з перших світських державно-правових кон­цепцій ранньобуржуазного періоду розробив італій­ський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі (1469—1527) у творах "Государ", "Історія Фло­ренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія". Макіавеллі заперечував теологічний підхід до з'ясу­вання сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі). Але воля людини не зовсім підкорена приписам чи випадковості фортуни. Фортуна визначає тільки половину дій людини, в іншому людина вибирає свій шлях сама, відповідно до власних інтересів та устремлінь, погоджуючи свої дії в межах долі з обставинами життя. І навпаки, сліпе підкорення долі, як і повені, призводить до негативних наслідків, тому людина має активно використовувати надану їй можливість свободи волі.

З цього приводу він зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу1.

На думку Макіавеллі, влада в державі може бути здобутою з допомогою зброї чи милості долі.

Форма держави залежить від кількості правителів. Це, за вченням мислителя, республіки або держави, що управляються "єдиновладно"2, — монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.

Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена

1 Макиавелли Н Государь. - М , 1990. - С. 74.

2Там само.-С4.  64

силою з застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.

Ліпший і вигідніший шлях — це сприяння співгромадян і хитрість правителя. Таке "єдиновлад­дя" (владу однієї особи) Макіавеллі називав гро­мадським, оскільки воно утворюється завдяки ба­жанню двох суспільних станів: знаті та простого на­роду. Причому прагнення до утворення держави з такою формою правління є одночасно як у знаті, так і в народу. Знать, як менше суспільне угруповання, не може протистояти народові та висуває когось одного, щоб за допомогою його влади захистити свої інтереси. Так само і народ: в особі монарха прагне знайти гаранта своїх прав, що постійно обмежуються знаттю.

Але вдалішою буде монархія, що утворена праг­ненням народу, оскільки "... у народу чесніша мета, ніж у знаті: знать прагне пригноблювати народ, а народ не бажає бути пригнобленим1.

Навіть більше — з народом, який має ворожий настрій до монарха, вдіяти нічого не можна, оскільки його в державі значно більше, ніж знаті. Тому монарх повинен підтримувати дружбу з наро­дом, який вимагає лише одного — щоб його не пригноблювали.

У разі, якщо монарх отримав владу з рук знаті, то першим його обов'язком повинно бути прагнення заручитися підтримкою народу, вжити заходів для його захисту. Якщо він цього не зробить, то в скрутний час буде відсторонений від влади2.

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії, — адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату. "... вони можуть позбавити його влади

Макиавелли Н. Государь. — С. ЗО. 2 Там само.-С. 30-31.                            

будь-коли, а тим паче у скрутний час, можуть або виступити проти нього, або ухилитися від виконання його розпоряджень"1.

Тому мудрий монарх повинен своєчасно сконцент­рувати владу в своїх руках і робити все, щоб народ постійно відчував необхідність у державі та її правителі.

Окрім цього, монарх мусить подбати про утворен­ня державних інститутів, які убезпечували б його свободу. Гарантом цього він убачав (на прикладі Франції) парламент, який стримував би зазіхання на владу знаті й виступав би третейською установою, що "...приборкує сильних і заохочує слабих"2.

Необхідною умовою сильної централізованої дер­жави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне за­конодавство, гарне військо і гарні союзники3.

Рівночасно мислитель рекомендував монархові підбирати компетентних і чесних людей до виконав­чої влади, які "... повинні дбати не про себе, а про державу..."4.

Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всякими засобами. Якщо державі загрожує зане­пад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його ото­чують вороги як у державі, так і ззовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосову­вати насилля, може уподібнюватися левові та лиси­ці5. Такий принцип у політиці перегодом отримав назву макіавеллізму.

Пропонуючи абсолютну монархію, Макіавеллі вод­нораз виклав низку цікавих положень, що могли б сприяти розвиткові держави. Це — створення умов

Макиавелли Н. Государь. — С. 31.

2 Там само. — С. 56.

3 Там само. - С. 72.

4 Там само. - С. 70.

5 Там само. - С. 52.

66

для праці обдарованим людям; сприяння розвиткові торгівлі, рільництва й ремесел; встановлення розум­них податків; забезпечення захисту приватної влас­ності1.

В іншій праці мислителя "Міркування про першу декаду Тіта Лівія" висловлено думку про те, що надзвичайна централізація влади монарха виправдо­вує себе на етапі об'єднання та укріплення держави. Після цього він допускав установлення республікан­ської форми правління, але такої, яка поєднувала б елементи монархії, демократії та аристократії.

Ідею сильної централізованої монархи обстоював також політичний мислитель Франції Жан Боден (1530—1596). Свою політико-правову концепцію він виклав у творі "Шість книжок про республіку". Боден піддав критиці проекти ідеальної держави Платона і вважав, що держава — це сукупність сімей. Але держава відрізняється від сім'ї особливим характером державної влади — її суверенністю, яка і є головною ознакою держави.

Суверенітет, за його вченням, — це необмежена влада над громадянами і підданими. Суверенітет не зв'язаний позитивними законами, він знаходиться над ними. Боден припускав підкорення суверена тільки божественним і природним законам.

Повноваження суверена надзвичайні: він одноосо­бове схвалює закони, має право оголошувати війну і мир, здійснювати судочинство та інші владні функ­ції. У рамки вчення Бодена вкладалася тільки одна форма державності — монархія. Тільки вона єдина може здійснювати надзаконну владу. Ба більше — тільки в монархії можливе чітке функціонування всіх елементів державного механізму, оскільки вони скеровуються однією особою — монархом. Він сти­мулює ефективність одних і стримує інших. Демо­кратичну, аристократичну і тиранічну державність Боден уважав такими, що не можуть забезпечити

Макиавелли Н Государь. — С. 69. З* 67

добробут суспільства. Тиранія є насильницькою фор­мою, що спричинює постійне обурення громадян і, зрештою, непокору; аристократія з її партійними конфліктами теж не в змозі реалізовувати функції держави; найгіршою формою є демократія, оскільки народ нездатний до розумних рішень, а безмежна свобода призводить до анархії та занепаду держави.

Обстоюючи ідею сильної централізованої монархії, Боден не припускав можливості змішаної форми дер­жави, мотивуючи це тим, що суверенітет не може бути поділеним і одночасно належати різним суб'єк­там влади: монархові та аристократії. Суверенна влада неподільна.

Будучи апологетом абсолютизму, Боден усе ж спробував означити межі впливу суверенітету. Його влада безмежна тільки у сфері державних відносин; відносини приватної власності, особисте життя гро­мадян знаходяться поза сферою впливу суверена, вони недоторканні та священні. Безумовно, це поло­ження мало важливе значення для формування основ капіталістичних відносин і становлення ідеї громадянського суспільства.

Право, за вченням Бодена, є досягненням суспіль­ства, бо відрізняє державу від додержавного утворен­ня. Він зазначав, що для з'ясування загальних засад права необхідно осягнути всі системи права, які мали місце в історії людства, використовуючи одно­часно філософський та історичний підходи.

Така методологія давала йому підстави стверджу­вати, що загальними засадами права є вічна істина, а також універсальні зразки, що знайшли відобра­ження в сукупності законодавств різних народів.

Воднораз мислитель зазначав, що позитивне право, встановлюване в державі сувереном, не по­винне суперечити вимогам божественного і природ­ного права, оскільки суверен повністю підкорений Богові та не може оголосити йому війну.

68

2. Держава і право у вченнях мислителів нового часу

В останній третині XVI — на початку XVII ст. ста­лася буржуазна революція в Нідерландах, яка знач­но вплинула на розвиток капіталістичних відносин у протестантських країнах. Згодом (у 1640—1688 рр.) буржуазна революція мала місце в найбільш промис­лове розвиненій Англії. Ці події значною мірою були • підготовлені розвитком мануфактурного виробниц­тва, яке заступило ремесла. Новий спосіб виробниц­тва сприяв поділові праці, зростанню її продуктив­ності, пошукові способів раціоналізації виробничих процесів, стимулював розвиток суспільних і природ­ничих наук,

У той період виникло експериментально-матема­тичне природознавство, у боротьбі між емпіризмом і раціоналізмом подальшого розвитку набула філосо­фія, формувалися підвалини буржуазної правової свідомості.

Велика торговельна і промислова буржуазія, що доступилася до влади, була зацікавленою в модер­нізації держави з її інститутами, а також системи законодавства, які гарантували б безпечне функ­ціонування нових економічних відносин.

! Першу спробу з'ясувати сутність і призначення права й держави за нових умов зробив голландський юрист  і  громадський  діяч  Гуго де  Гроот  Гроцій (1583—1645) у праці "Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права". На думку мислителя, право — це сума соціальних норм. Основою, витоками права є прагнення індивідів до спокійного спілкування з іншими. |

Г. Гроцій проводив чітку межу між природним правом і правом, установленим волею. Останнє, за його вченням, установлюється волею Бога або лю­дей. Право, що його встановили своєю волею люди,

 69

за своїм спрямуванням має дві сфери регулювання. Перша сфера — це суспільні відносини в державі, друга — міжнародні відносини (це право Г. Гроцій називав правом народів). Право, що встановлюється волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або відновлення справедливості.

В основу божественного права покладено волю Бога. Опосередковано Бог впливає і на природне право, оскільки він — Творець природи, частиною якої є й людина. Але порядок природи знаходиться поза межами впливу Бога. Тому і природне право не підпадає під вплив божественного права.

Від категорії "право" Г. Гроцій відрізняв кате­горію "закон". Останній, на його думку, — це засіб, за допомогою якого здійснюється право, він силою примушує людей дотримуватися норм права. Ця сила уособлена в державі.

1 Стосовно походження держави мислитель заува­жував, що люди об'єднуються в державу добровіль­но, задля особистого захисту і протистояння насильству, та зобов'язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтри­мання порядку.

У державі панує громадянська влада, яка є верхов­ною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.

Г. Гроцій обстоював ідею мирного співіснування народів, зауважуючи, що основою їхніх відносин мають бути виключно право і справедливість, вико­нання договорів.

Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський мислитель Томас Гоббс (1588—1679). Проблеми державності, права, закон­ності, миру і порядку досліджувались ним у працях "Філософські засади вчення про громадянина", "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави цер­ковної та громадянської".

70

Гоббс розглядав три моменти становлення полі­тичного організму: природний стан — перехід до дер­жави — державний стан.

У природному стані, зазначав Гоббс, нема загаль­ної влади, нема законів і, відповідно, нема й спра­ведливості. У цьому стані нема власності, кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У природному стані точиться "війна всіх проти всіх". Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбе­реження,   які  перемагають  усі інші  почуття.  Але розум,   здатність   людей  розмірковувати  вказують умови виходу з цього стану. Ці умови — природні закони.  Гоббс  назвав до двадцяти таких  законів, серед яких: прагнення до миру; необхідність вико­нання укладених угод; відмова кожного від своїх прав тією мірою,  якою цього вимагають інтереси миру й самозахисту, та ін. Але наявність природних законів ще не веде до миру та безпеки. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є, у вченні Гоббса, держава.

Вона утворюється за взаємною угодою людей за­вдяки злиттю окремих сил і воль в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен. Суверен (одна особа чи група людей) не може втратити влади, підлеглі не можуть протестувати або засуджувати дії суверена. Він володіє суворою владою, правом оголошення війни і укладення миру, здійснення правосуддя. Влада суверена в державі має бути абсолютною.

Аналізуючи й конструюючи систему державності, Гоббс зупинився на тому, в який спосіб прими­ряються в державі страх і свобода, свобода й необхідність. "... подібно до того, як люди для досяг­нення миру та обумовленого ним самозбереження створили штучну людину, яку ми називаємо держа­вою, так само вони створили штучні ланцюги, які називаються громадянськими законами". Свобода підданих випливає з замовчання законів. Взагалі "суверен має право на все лише за умови, що, сам

71

за своїм спрямуванням має дві сфери регулювання. Перша сфера — це суспільні відносини в державі, друга — міжнародні відносини (це право Г. Гроцій називав правом народів). Право, що встановлюється волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або відновлення справедливості.

В основу божественного права покладено волю Бога. Опосередковано Бог впливає і на природне право, оскільки він — Творець природи, частиною якої є й людина. Але порядок природи знаходиться поза межами впливу Бога. Тому і природне право не підпадає під вплив божественного права.

Від категорії "право" Г. Гроцій відрізняв кате­горію "закон". Останній, на його думку, — це засіб, за допомогою якого здійснюється право, він силою примушує людей дотримуватися норм права. Ця сила уособлена в державі.

1 Стосовно походження держави мислитель заува­жував, що люди об'єднуються в державу добровіль­но, задля особистого захисту і протистояння насильству, та зобов'язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтри­мання порядку.

У державі панує громадянська влада, яка є верхов­ною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.

Г. Гроцій обстоював ідею мирного співіснування народів, зауважуючи, що основою їхніх відносин мають бути виключно право і справедливість, вико­нання договорів.

Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський мислитель Томас Гоббс (1588—1679). Проблеми державності, права, закон­ності, миру і порядку досліджувались ним у працях "Філософські засади вчення про громадянина", "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави цер­ковної та громадянської".

70

Гоббс розглядав три моменти становлення полі­тичного організму: природний стан — перехід до дер­жави — державний стан.

У природному стані, зазначав Гоббс, нема загаль­ної влади, нема законів і, відповідно, нема й спра­ведливості. У цьому стані нема власності, кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У природному стані точиться "війна всіх проти всіх". Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбе­реження,   які  перемагають  усі інші  почуття.  Але розум,   здатність   людей  розмірковувати  вказують умови виходу з цього стану. Ці умови — природні закони.  Гоббс  назвав до двадцяти таких  законів, серед яких: прагнення до миру; необхідність вико­нання укладених угод; відмова кожного від своїх прав тією мірою,  якою цього вимагають інтереси миру й самозахисту, та ін. Але наявність природних законів ще не веде до миру та безпеки. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є, у вченні Гоббса, держава.

Вона утворюється за взаємною угодою людей за­вдяки злиттю окремих сил і воль в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен. Суверен (одна особа чи група людей) не може втратити влади, підлеглі не можуть протестувати або засуджувати дії суверена. Він володіє суворою владою, правом оголошення війни і укладення миру, здійснення правосуддя. Влада суверена в державі має бути абсолютною.

Аналізуючи й конструюючи систему державності, Гоббс зупинився на тому, в який спосіб прими­ряються в державі страх і свобода, свобода й необхідність. "... подібно до того, як люди для досяг­нення миру та обумовленого ним самозбереження створили штучну людину, яку ми називаємо держа­вою, так само вони створили штучні ланцюги, які називаються громадянськими законами". Свобода підданих випливає з замовчання законів. Взагалі "суверен має право на все лише за умови, що, сам

71

будучи підданим Бога,  він зобов'язаний через це дотримуватися природних законів"1.

Широке тлумачення прав суверена не залишає місця для волевиявлення підданих. Природний і дер­жавний закони збігаються за змістом, законодавцем же (творцем державних законів) є суверен. Суверен державним законам не підлягає та є підзвітним без­посередньо Богові.

Держави не вічні. Вони ослаблюються й занепада­ють, але не внаслідок дії об'єктивно-історичних чин­ників, а через недосконалість їхніх законів, недо­статність абсолютної влади, приватних суджень про добро і зло. Знесилює державу і свобода висловлю­вань проти верховної влади.

Абсолютна влада, підкреслював Гоббс, грун­тується на принципах розуму. Досі створювалися не­досконалі держави, принципи розуму зроблять існу­вання держав довговічним.

Суверен виконує свої обов'язки верховного пасти­ря за божественним правом, він навіть може викону­вати функції священика: хрестити, освячувати храми, виконувати інші таїнства. Лише державні турботи перешкоджають йому в цьому. Отже, суве­рен — цар і священик "за божественним правом". Якщо суверен — християнин, то він — глава церкви.

На думку Гоббса, все, що потрібне для спасіння, міститься в двох чеснотах: вірі в Христа й підкоренні законам. Якби остання з цих чеснот була доскона­лою, то її однієї було б для нас досить.

У Гоббса постійно повторюється (в різних варіан­тах) схема: підкорення божественному, себто при­родному, законові, а отже, й громадянському, й за­конові суверена (бо суверен гарантує природні закони, а природні закони є основою громадянських законів) — це безконечний процес покаяння, за яким слідує хрещення (віра в те, що Ісус — Христос), а

Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма й власть государства церковного и гражданского. — М., 1936. — С. 234.

72

відтак   —   прийняття   до   Царства   Божого,   тобто спасіння.

Усе це здійснюється в державі через посеред­ництво царя й первосвященика — суверена. Якщо суверен — християнин, то він — посередник спасін­ня, який надає йому форми обов'язковості (закону). "Не може бути тому ніякої суперечності між зако­нами Бога і законами християнської держави"1.

Отже, Гоббс пропонував проект держави, яка є: засобом приборкання пристрастей у досягненні мир­ного стану (1-й ступінь); засобом сходження до Цар­ства Божого через спокуту, розкаяння, хрещення, спасіння (2-й ступінь).

Сама держава має влаштовуватися за принципами розуму. Вона є втіленням небесної могутності, а точ­ніше — Царством Божим на землі. Такої авторитет­ності держава набуває через угоду. " Гоббсівська державно-правова концепція значною мірою вплинула на нідерландського мислителя Бару-ха (Бенедикта) Спінозу (1632—1677). У своєму "Бо­гословсько-політичному трактаті" Спіноза обстоював тезу, що людина насамперед залежить від закону "природної необхідності", що випливає з самої природи. Але, крім цього, вона залежить і від законів, що встановлені волею самих людей для без­печного та зручного життя.

Спіноза зазначав, що перший ("божественний") закон має на меті лише найвище благо, а інший ("людський") — це образ життя, він служить збере­женню держави.

Життєдіяльність людини, за Спінозою, базується на "праві природи", тобто на законах або правилах, згідно з якими все відбувається.

І тому, зазначав мислитель, природне право всієї природи і, відповідно, кожного індивіда поширюєть­ся настільки далеко, наскільки може сягнути їхня міць.

Гоббс Т. Левиафан... — С. 564.

73

Природний стан, природна міць і природне пра­во — це те саме. Якби люди жили за приписами розуму, то "право природи" визначалося б могутніс­тю розуму. Але люди частіше керуються нахилами, а не розумом.

Тому виникають дві можливості реалізації людсь­кої життєдіяльності: перша — загальна (як для тих, що керуються розумом, так і для тих, що керуються нахилами. Всі вони діють за законами природи, тобто за приписами природного права); друга спи­рається на розум і незалежну волю.

Означене протиріччя породжує співвідношення "чужоправності" та "своєправності". Кожен буває "чужоправним" доти, доки знаходиться під владою іншого, і "своєправним", коли може жити по-своєму, відбити всіляке насилля, помститися за заподіяну шкоду. Найбільш "своєправні" та вільні ті, чий ро­зум найбільш широкий і хто найбільш ретельно ним керується. Навіть більше, природне право кожного зосібна нікчемне, воно скоріше існує в уяві, ніж у дійсності. Дійшовши згоди та об'єднавши свої сили, люди мають більше прав відносно природи, ніж один із них. Що більше людей об'єднається, то більшими правами вони володітимуть.

Входячи до такого об'єднання, кожна людина повинна виконувати всі приписи, встановлені загальною згодою. Це право, як зазначав Спіноза, "...визначається могутністю народу ... називається верховною владою" 1.\Наявність верховної влади ут­ворює громадянський стан. Сукупне тіло верховної влади називається державою. \

Люди, оскільки вони згідно з правом користую­ться всіма благами держави, називаються громадя­нами, а позаяк вони мусять коритися приписам законів держави — підданими.

1  Спиноза   Б.   Политический   трактат  //   Избр.   произведения: В 2 т. - М., 1957. - Т. 2. - С. 291.

На думку Спінози, право верховної влади є не що інше, як природне право, визначуване могутністю народу, а не кожної особи окремо. Волю держави необхідно вважати "волею всіх", а рішення держави повинне визнаватися як рішення кожногоЛ

Держава виникає на основі суспільного договору через необхідність влади і законів стримувати пристрасті людей. Звідси призначення держави, за Спінозою, полягає в тому, щоб полегшити кожній людині можливість керуватися розумом і тим здобу­вати свою свободу.

Як і Т. Гоббс, Б. Спіноза був апологетом сильної державної влади. Але, на відміну від свого попе­редника, він заперечував втручання верховної влади в особисте життя людей і накидання законів їхній совісті, свободу якої він усебічно обстоював. Свобода, на його думку, найкраще забезпечується демо­кратичною формою правління

Чільне місце серед авторів державно-правових концепцій того часу посідав англійський філософ Джон Локк (1632—1704). Він погоджувався з тим, що в додержавному стані панував природний закон. Але цей стан відрізняється від гоббсівської "війни всіх проти всіх". Закон природи, вважав Локк, як прояв природної розумності світоустрою вимагає миру і збереження всього людства1.

У природному стані людина, задовольняючи свої інтереси й потреби, захищаючи своє життя, свободу і майно, прагне не заподіяти шкоди іншій людині.

Самозахист кожним своїх природних прав із пере­ходом від природного до громадянського стану замі­нюється захистом прав і свобод особистості публіч­ною владою. (Відповідно до угоди про утворення дер­жави люди не відмовляються від своїх природних прав, закон природи й надалі діє в державі, визнача­ючи мету і межі повноважень політичної влади.)

Локк Дж. Два трактата о правлений // Сочинения: В 3 т. — М., 1988. - Т. 3. - С. 265.

75

Розглядаючи співвідношення свободи і права, природного і громадянського права, Локк відкидав твердження Гоббса, що це протилежні, несумісні явища.\Він зауважував, що метою закону є не зни­щення чи обмеження свободи, а навпаки — її збере­ження й розширення1.\Свобода людей в умовах існу­вання системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з приписами законів, загальних для кожного і встановлених законодавчою владою.

^Закони, що встановлюються державою, повинні, на думку Локка, відповідати вимогам природного права, бо люди, переходячи до громадянського ста­ну, не повністю відмовляються від природних прав. Вони залишають за собою право на життя, на воло­діння майном, свободу і рівність. ^

\Якщо громадянські закони відповідають природ­ному праву, то закони стають правовими. І навпакиД якщо така відповідальність відсутня і в системі управління превалюють деспотизм і свавілля, то люди можуть чинити опір незаконним діям дер­жавних властей і вимагати зміни форми правління. \ Влада суспільства або створеного людьми законо­давчого органу ніколи не може поширюватись далі, ніж це потрібно для загального благаДХоч би хто володів законодавчою владою, він зобов'язаний уп­равляти відповідно до встановлених законів, а не з допомогою імпровізованих указів, для досягнення миру, безпеки та суспільного блага народу. \ Оскільки з моменту об'єднання людей у суспіль­ство більшість володіла всією владою спільно, то цей загал мав змогу застосувати владу для створення законів та їх реалізації призначеними посадовими особами. За Локком, можливі форми правління: демократія — коли сам загал створює закони та призначає для виконання цих законів посадових осіб; олігархія — коли загал передає законодавчу владу в руки кількох осіб та їхніх спадкоємців або

1 ЛоккДж. Два трактата о правлений. - С. 50.

76

послідовників; монархія — коли влада передається в руки однієї особи. ^Суспільство в разі потреби може встановлювати складні та змішані форми правління. Аналіз форм правління дав змогу Локкові вивести загальне визначення держави: "Під державою я... маю на увазі не демократію чи будь-яку іншу форму правління, але будь-яке незалежне співтовариство"1. Якщо основною метою вступу людей до суспіль­ства є намагання мирно та безпечно користуватися своєю власністю, то основним засобом для цього слу­жать закони, встановлені в цьому суспільстві. Якщо першим і основним природним законом є збережен­ня суспільства, то першим і основним позитивним законом усіх держав є встановлення законодавчої влади. Суспільство встановлює межі та повноважен­ня законодавчої влади: законодавчий орган не повинен і не може передавати законодавчу владу нікому, крім тих, кому її довірив народ; законодавча влада повинна діяти на основі опублікованих законів, які не можуть змінюватись у кожному окре­мому випадку.

\Локк переконаний у необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу й федеративну. Законодавча вища влада залишається за народом, який здійснює її через своїх обранців (парламент). \Це влада, котра має право вказувати, як повинна застосовуватись сила держави для збереження співтовариства та його членів. Виконавча влада підпорядкована парламен­тові. В разі необхідності парламент у змозі її замі­нити. Король є частиною обох гілок влади (позаяк санкціонує закони), та, власне, він хіба що номіналь­ний голова уряду.Він царює, але не править. Феде­ративна влада є органом, який обстоює інтереси дер­жави в міждержавних стосунках ." Їй належить право вирішення питань щодо війни, миру, союзів і договорів з іноземними державами та окремими іно­земцями. \Федеративна влада, ясна річ, знаходиться

Локк Дж. Два трактата о правлений. — С. 338.

77

в  руках  парламенту,  але  реальне виконання  цієї функції — справа уряду.

\Локк уважав, що в конституційній державі, котра діє заради збереження співтовариства, може бути лише одна верховна влада — законодавча, якій решта гілок влади під порядковується. Але законо­давча влада є довіреною. Саме тому верховна влада залишається за народом. Він має право замінити за­конодавчу владу, яка діє всупереч довірі народу. Виконавча влада підпорядкована й підзвітна законодавчій і може в разі потреби бути зміщеною та заміненою. Ідея Локка про поділ влади на законодав­чу і виконавчу була підтримана багатьма представ­никами Просвітництва.

Автором    оригінальної    державно-правової    кон­цепції  був   англійський   представник   нового  часу .Девід Юм (1711—1776).

Він будував свою теорію виходячи з почуттів. Роз­різняв природні та штучні почуття. До першої групи він відносив любов, ненависть, співчуття та ін., тобто природні реакції людини; до другої — штучні по­чуття. Правове почуття, на його думку, і є одним із штучних надбань людства, що бере початок в умовах і потребах його життя. Норми правопорядку встанов­лені штучно, але вони не свавільні. Вони визначаю­ться природними законами, тим загальним, що при­таманне людству взагалі. Життя людей перебігає за умов менш сприятливих, аніж життя сильних звірів. Але порівняно з останніми люди володіють значною перевагою — розумом. Людина може боротися з суворістю природи, але фізичні засоби боротьби, якими вона володіє, незначні. Свою слабкість люди­на може врівноважити тільки з допомогою суспільної організації, суспільства1. Суспільна організація виникає стихійно, повільно, але на основі взаємної згоди. Уявлення про правопорядок,

Юм Д. Трактат о человеческой природа // Сочинения: В 2 т. — М, 1966. - Т. 1. - С. 639.

78

обов'язки і власність з'являються у людей разом із виникненням суспільства: поза ним ці ідеї не мають підстав для існування. Ніяка природна схильність не змогла б змусити людей відмовитися від загарбання чужого багатства. Тільки злидні, невідповідність кількості благ потребам людей дають підстави для встановлення приватної власності.

Якби всього було вдосталь, то ніхто не огороджу­вав би свого майна. Якби всіх благ було стільки, скільки повітря, то не було б підстав для виникнення соціального порядку. Тому Юм уважав, що норми правопорядку значною мірою залежать від інтересів. "Дії політиків" можуть впливати на укріплення поваги до правопорядку, але не можуть породжувати його. Основа поваги до законів полягає в самих умо­вах суспільного життя. Тому регулювання відносин власності належить здійснювати загальними закона­ми, що є обов'язковими для всіх членів суспільства.

Перша постанова чи перший закон, ухвалені в суспільстві, повинні були надати можливість кожній людині користуватися тими благами, якими вона володіла на момент його прийняття. Але не тільки це є джерелом виникнення власності. Окрім цього, Д. Юм вирізнив іще чотири такі джерела: 1) право першого захоплення; 2) право давності; 3) право при­росту і спадку; 4) право і продукт власної праці.

Аналізуючи проблеми виникнення держави і права, Д. Юм виходив із того, що люди поводяться під впливом афектів і віддають перевагу особистим інтересам. Задовольняючи їх, вони ніколи не пого­дяться добровільно коритися владі, яка вимагає від них відмови від природних прагнень. Тому ніякі пра­вові норми не мають реального значення без примусу.

Державна влада апелює до основних законів люд­ської психіки, з допомогою примусу і страху вимагає, щоб у дотриманні правових норм люди вба­чали близький свій інтерес, а в їх порушенні — від­далений. Наприклад, безпосередній інтерес сильного

79

полягає в тому, щоб силою заволодіти майном слабо­го. Але влада держави під страхом покарання прищеплює йому повагу до благ інших людей.

Завдяки примусові відбувається зміна в порядку інтересів: близький інтерес стає віддаленим, а від­далений — близьким. Особи, котрим у суспільстві доручено владу, складають уряд.

Володіючи владою, вони задоволені своїм суспіль­ним становищем, тому безпосереднім їхнім інтересом є збереження встановленого порядку. Таке похо­дження, за Д. Юмом, громадянського уряду і грома­дянського суспільства. Мислитель обстоював тезу, що держава є органом примусу та охорони приватної влади, а суспільство — продуктом власності. Себто Д. Юм у своїй теорії розрізняв такі категорії, як дер­жава й суспільство.

Ідеї мислителів епохи Відродження та нового часу про походження й сутність держави і права, спів­відношення права й закону, суспільства й держави стали базою для подальшого розвитку державно-пра­вових ідей представниками європейського Просвіт­ництва.

ЛІТЕРАТУРА

Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государ­ства церковного и гражданского. — М., 1936.

Гоббс Т. Философские основания учения о гражданине. — М., 1914.

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Пер. с лат. А. Л. Саккетти. — М., 1956.

Локк Д. Два трактата о правлении // Антология мировой

80

философии: Сб. филос. текстов. — К., 1991. — Т. 1. — Ч. П.

Макиавелли Н. Государь. — М., 1990.

Нерсесянц В. С. Право и закон. — М., 1983.

Семенов В. Г., Шаповал В. Н., Шульженко Ф. Ф. К вопросу о философских основаниях права. — К., 1995. — С. 19—29.

Семенов В. Г., Шульженко Ф. П. Формування ідеї грома­дянського суспільства та правової держави в за­хідноєвропейській філософії XVII—XVIII століть. — К., 1995. — С. 6—38.

Спиноза Б. Политический трактат // Избранные произве­дения. — М., 1957. — Т. 2.

Юм Д. Трактат о человеческой природе // Сочинения: В 2 т. — М., 1966. — Т. 1. История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1995.

81

Страницы: 1, 2