|
Совместные предприятия на примере Киевской области| |5.5. Комплексні | |6. СТРОК |6.1. З тривалим строком діяльності (більше 20 років)| |ДІЯЛЬНОСТІ | | | |6.2. З середнім строком діяльності (10-20 років) | | |6.3. З коротким строком діяльності (менше 10 років) | |7. РОЗМІР |7.1. Малі | | |7.2. Середні | | |7.3. Великі | | |7.4.Крупні | Участь на паритетних засадах поширена в промислово розвинутих країнах, коли підприємство створюється майже виключно з підприємницьких мотивів при участі рівних за значенням партнерів. Рівна частка участі в капіталі підприємства розглядається як доказ рівноправного співробітництва та взаємного визнання партнерів і є теоретично ідеальним вирішенням організації підприємства з іноземною участю. Однак таке співробітництво має і негативний бік в тому випадку, коли одному з партнерів необхідно взяти на себе відповідальність за вирішення якого-небудь питання (відсутність лідера в конфліктній ситуації). Більша частка іноземного капіталу має місце, якщо іноземний партнер бажає забезпечити максимальний контроль за діяльністю підприємства. Вона необхідна також і в тому разі, коли місцевий партнер на має фінансових коштів для того, щоб збільшити свою частку в підприємстві. Для таких підприємств негативним моментом є те, що місцева влада розглядає подібне підприємство не як національне, а як іноземне, і може відмовити йому в наданні непередбачених пільг. У деяких країнах, зокрема і в Україні, існує порядок, який передбачає додаткові пільги тим підприємствам, які мають участь іноземного капіталу, більшу за певний відсоток від статутного капіталу, а у випадку його перевищення – надаються додаткові пільги. Менша частка іноземного партнера є у більшості випадків неприйнятною для західних фірм, котрі прагнуть здійснювати контроль за діяльністю підприємства. При цьому іноземні інвестори встановлюють сувору залежність між часткою капіталу і правом контролю. Існує практика, коли право на керування може бути встановлене договором про порядок діяльності підприємства без залежності від частки капіталу. Підприємства, в капіталі яких іноземний інвестор має меншу частку, за своїм характером більш близькі до національних підприємств і внаслідок цього користуються різними пільгами. Вони більш масштабно використовують місцеву робочу силу, сировину, а також можливості збуту продукції на місцевому ринку. Зазначимо, що розмір СП (малі, середні, великі, крупні – п.7, табл.2) може визначатися за різними параметрами: 1) величина статутного фонду, включаючи розмір внеску іноземного партнера; 2) чисельність персоналу; 3) вартість виробничих фондів; 4) обсяги продукції та її експорту тощо. Зрозуміло, що доцільно використовувати сукупність показників, однак у період створення важливе значення має розмір декларованої або реально внесеної іноземної інвестиції, а також її джерело, зміст, якість, спосіб, мета і структура (п.3, табл.2). Систематизація СП за способом організації (п.1.1, табл.2) важлива тому, що законодавчо встановлюються організаційно-правові форми підприємств, які можуть значно відрізнятися у різних приймаючих країнах. Від того, в якій сфері діє СП (п.4, табл.2), залежать пільги або обмеження, а від місця реєстрації – превалюючі норми національного регулювання (п.1.4, табл.2). Щоб розібратися в багатоманітті правових форм, їх слід класифікувати за економічною ознакою, яка дозволяє відділити одну організаційну форму від інщої. Досвід світової практики диктує наступні підходи до класифікації СП: організаційний, розподільчий (результатів їх діяльності) та управлінський. Відповідно з цим в першу групу входять такі категорії: правове оформлення підприємства (юридичний статус), можлива частка в статутному фонді (капіталі), наявність акціонерної форми капіталу, а також розподіл відповідальності. Друга група включає в себе норми розподілу прибутку СП (уже після його заснування). В третій групі аналізується характер управління спільним підприємством [40, c.30]. На практиці спостерігається взаємопроникнення класифікованих таким чином СП. Так, учасники підприємств тісно пов”язані критерієм розподілу відповідальності між ними. Тим не менше, у першому випадку мова йде про розподіл прибутку після створення СП, у другому – при його організації. Крім того, розподіл прибутку між партнерами – визначене коло відносин, що не співпадають з відносинами, які виникають у зв”язку з розподілом відповідальності між учасниками СП. Розглянемо організаційний критерій форм СП. Правове оформлення СП (юридичний статус). Відповідно цьому критерію СП діляться на інкорпоровані та неінкорпоровані. У першому випадку установча угода регламентується нормами акціонерного закону (США) та іншими державними актами, в другому - всі умови співробітництва визначаються тільки угодою сторін. Іншими словами, у першому випадку СП є юридичною особою, у другому – ні. Торгові товариства (одним із видів яких є СП) є юридичними особами, які переслудують мету отримання прибутку. Можлива частка у статутному фонді (капіталі) СП. Згідно цьому критерію, можна виділити дві форми організації СП – граничну та договірну. Першою є форма, що встановлює граничний рівень іноземної участі в статутному фонді (капіталі) спільного (змішаного) підприємства. Це може бути як максимальний, так і мінімальний рівень участі зарубіжного партнера. Характерною особливістю граничної форми організації СП є те, що рівень капіталовкладень (максимальний чи мінімальний) встановлюється державою, яка приймає капітал. Найбільш ефективно узгоджує інтереси партнерів договірна форма, згідно з якою частка в капіталі (статутному фонді) сторін визначається учасниками спільного підприємства. Наявність акціонерної форми капіталу. За цим критерієм форми СП класифікуються на акціонерні (у більшості випадків це акціонерні товариства) та неакціонерні (наприклад, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з необмеженою відповідальністю, а також командитні товариства в неакціонерній формі). Змішана компанія на акціонерних засадах може бути або публічною компанією (із вільним продажем акцій на фондовій біржі), або приватною компанією (з правом вільного виходу, але при умові поступки акцій партнерам). При організації СП можливі акції різного виду. Для обмеження вільної передачі акцій (що може призвести до небажаної зміни партнера) встановлюються тільки іменні акції або відповідним чином обмежується їх передача, що в принципі, звужує сферу дії цінних паперів в рамках даного СП. Завдяки тому, що переважна більшсть СП організована у формі акціонерних товариств, існує точка зору, що СП – особлива форма акціонерного капіталу. Існує також думка, що СП існують тільки в акціонерній формі. Це відбувається внаслідок зміщення понять “підприємство” і ”форма підприємства”. Хоча акціонерна форма закріплена в законодавствах багатьох країн, СП там можуть бути утворені і в формі, наприклад, товариств з обмеженою відповідальністю. У чому ж різниця акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю (адже, по суті, акціонерне товариство також є одним із різновидів товариств з обмеженою відповідальністю)? Головна відмінність полягає в тому, що в акціонерному товаристві акціонерний капітал, а в товаристві з обмеженою відповідальністю – пайовий. Однак є й інші відмінності. По-перше, СП у формі акціонерних товариств – переважно великі та середні підприємства, в той час як СП у формі товариств з обмеженою відповідальністю – малі і середні. По-друге, пайові свідоцтва на відміну від акцій не є цінними паперами, а відповідно і не обертаються на ринку. По- третє, якщо акціонер повинен тільки оплатити акцію, то у товаристві з обмеженою відповідальністю пайщик може бути зобов”язаний при певних обставинах вносити додаткові засоби в статутний фонд товариства. По- четверте, структура товариств з обмеженою відповідальністю є більш простою, вони звільнені від необхідності публікації балансів, рахунків по прибуткам і збиткам тощо. По-п”яте, товариства з обмеженою відповідальністю часто використовуються для створення об”єднань осіб, що добре знають один одного. Розподіл відповідальності. Застосовуючи цей критерій, всі форми організації спільних товариств можна розділити на товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з необмеженою відповідальністю та командитні товариства (перехідна форма від товариств з необмеженою відповідальністю до товариств з обмеженою відповідальністю). В цьому випадку акціонерні товариства є одним із різновидів товариств з обмеженою відповідальністю. Товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) – форма організації підприємства, при якій його учасники несуть обмежену відповідальність в межах своїх вкладів. І ТОВ і акціонерне товариство мають багато спільних рис. Вони відповідають по своїм зобов”язанням всім майном, а вкладники ризикують зазнати втрат тільки в межах внеску. Товариства з обмеженою відповідальністю мають ряд переваг, що обумовлює широке застосування даної форми в економічній практиці. ТОВ може бути створене з найменшою кількістю учасників і при значно менших витратах, тому часто невеликі і середні СП організовуються саме в такій формі. Товариства з необмеженою відповідальністю (ТНВ) представляє собою таку форму організації підприємств, яка базується на особистій участі партнера у справах товариства. Часто в міжнародній економічній практиці такі товариства називають “об”єднанням осіб” (на відміну від ТОВ і акціонерних товариств як “об”єднань капіталів”) [40, c.40]. Можна виділити наступні основні риси товариств з необмеженою відповідальністю: - партнери такого підприємства несуть необмежену відповідальність по зобов”язанням товариства (майнова відповідальність перед кредиторами є солідарною і необмеженою); - власність ТНВ є спільною власністю партнерів; - звичайно таку форму організації обирають малі і середні підприємства; - статус ТНВ визначається в кожній країні по-різному; - організаційна структура менш стійка, ніж у ТОВ. Товариство з необмеженою відповідальністю може припинити своє існування з виходом одного з партнерів із підприємства. ТНВ мають різні назви – товариства (партнерства), повні товариства, персональні товариства, звичайні товариства, повні товариства з необмеженою відповідальністю тощо. Головний недолік цієї організаційної форми СП полягає в тому, що партнери несуть і спільну, і роздільну відповідальність, що обумовлює невелике поширення цієї форми серед великих підприємств. Практиці відомі випадки суміщення обмеженої і необмеженої відповідальності в рамках одного підприємства. Змішане підприємство може бути створене у формі командитного товариства. Згідно цій формі, в СП фіксуються два види учасників – одні з них несуть необмежену відповідальність (як в повному товаристві), інші – відповідають тільки в межах свого внеску (несуть обмежену відповідальність). Ще одна характерна риса командитного товариства полягає в тому, що відносини в ньому закріплюються угодою сторін. Командитисти не можуть приймати участь у веденні справ товариства, а мають право лише контролювати його діяльність. Крім того, до командитних товариств часто застосовують норми, які відносяться до товариств з необмеженою відповідальністю. Отже, в рамках організаційного підходу до СП найбільш важливим є : критерій правового оформлення організації спільного підприємства і критерій розподілу відповідальності між партнерами. Перший дозволяє аналізувати економічну діяльність спільного підприємства в зв”язку з юридичним оформленням його організації. Відповідно до цього визначаються ступінь незалежності даного підприємства та юридичні рамки його функціонування. Другий критерій, безпосередньо пов”язаний з першим, дозволяє встановити, в якій мірі кожний з партнерів відповідає за діяльність і результати спільного виробництва, тобто встановлює їх межі і називає контрагентів реалізації власності [40, c.41]. В цілому систематизація спільних підприємств, з одного боку, відображає мотивацію як країн базування та приймаючих країн, так і безпосередніх партнерів, а з другого – дає змогу поглиблено проаналізувати процес створення та функціонування СП, методи, інструменти і специфіку їх регулювання. 3. Науково-методичні основи регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності. Дослідження та узагальнення світового досвіду свідчить про наявність в цілому сформованої системи регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності, що включає: - адміністративні, економічні, соціально-психологічні та правові методи з пріоритетом останніх; - сукупність форм та інструментів стимулювання та обмеження, що релізується на національному, міжнародному і наднаціональному рівнях (рис.3). Правові методи реалізуються через систему цивільного та процесуального права, арбітражну практику тощо з відповідним інституціональним забезпеченням. Адміністративні методи юридично визначають господарську суб”єктність, регламентують питання власності, процедури розв”язання суперечок в судовому порядку тощо. Економічні методи реалізуться через систему дотацій, кредитів, здійснення фіскальної політики. Соціально- психологічні методи орієнтовані на формування і розвиток тієї чи іншої ідеології, виховання типу менталітету громадян і суспільства в цілому за допомогою організаційно оформлених інститутів. Між методами регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності є очевидний взаємозв”язок із пріоритетом правових методів, зумовлений: - їх оформленістю у конкретних документах, що дає можливість проводити відповідний аналіз; - усталеністю і тривалістю нормативно-правової бази; - значенням правових методів як основи для розвитку інших методів регулювання [22, c.34]. Рівні Наднаціональний Міжнародний Національний Методи Правові Адміністративні Економічні Соціально-психологічні Форми Стимулювання Обмеження Рис.3. Система регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності [22, с.34]. У виданнях ООН “Національне законодавство і регулювання стосовно ТНК” за 1983 і 1986 рр. розглядаються наступні методи державного регулювання: “параметричні” і прямі, заохочувальні і обмежувальні, автоматичні і дискреційні методи державного регулювання [49, c.58]. Параметричний контроль за діяльністю суб”єктів зовнішньоекономічної діяльності проводиться у формі промислової, комерційної, валютної, кредитної політик, інвестиційних кодексів, законів, постанов і правил, що визначають рамки діяльності ТНК, спільних підприємств, реєстрації заявок про іноземні інвестиції. Прямий контроль – це методи безпосереднього впливу на процес прийняття рішень ТНК. Він здійснюється централізовано, якщо державні органи приймають участь у процесі прийняття рішень на рівні підприємств. Це особливо важливо, коли національні партнери не здатні захистити свої інтереси в спільних з ТНК підприємствах, використати стимули, які надаються в рамках параметричного державного регулювання. Серед прямого регулювання діяльності ТНК, що діють в рамках СП, виділяють наступні методи: включення в угоду про спільне підприємство пунктів про права іноземного партнера, забезпечення права вирішального голосу для національних партнерів, посилення уваги національних партнерів до деталей управлінських і технічних рішень. Децентралізований прямий контроль здійснюється при передачі національним державним або приватним компаніям функцій контролю над спільним з ТНК підприємством. Заходи державного регулювання поділяються на заохочувальгі та обмежувальні. Сучасними формами стимулювання іноземної інвестиційної діяльності для забезпечення пільгового режиму є: фінансово-кредитне та податкове стимулюванн, стимулювання інфраструктурного забезпечення та конкретних проектів, протекціоністські заходи (табл.3). Таблиця 3. Форми стимулювання іноземної інвестиційної діялльності [22, с. 112]. |Форми |Інструменти | |1.Фінансово-кредитне |Безпроцентні кредити | |стимулювання |Пільгові кредити | | |Інвестиційні гарантії | |2. Податкове стимулювання |2.1. Зниження ставки податку | | |2.2. Податкові угоди з іншими країнами | | |2.3. Зняття податків на реінвестиції | | |2.4. Безмитний імпорт обладнання та/або | | |сировини | | |2.5. Прискорена амортизація | | |2.6. Податкові кредити | |3. Стимулювання |3.1. Надання землі у безкоштовне користування | |інфраструктурного |або за пільговими цінами | |забезпечення |3.2. Надання будівель і споруд у безкоштовне | | |користування або за пільговими цінами | | |3.3. Субсидії на користування енергією | | |3.4. Транспортні гранти | | |3.5. Пільги щодо фракту | |4. Стимулювання конкретних |4.1. Гранти (цільове фінансування) ресурсо- і | |інвестиційних проектів |природозберігаючого обладнання | | |4.2. Гранти (цільове фінансування) проектів, | | |орієнтованих на підвищення кваліфікації і | | |перепідготовку кадрів, покращення умов праці | | |4.3. Сприяння в проведенні техніко-економічних| | |обгрунтувань проектів | | |4.4. Гранти (цільове фінансування) на | | |проведення науково-дослідних та | | |проектно-конструкторських робіт | |5. Протекціоністські заходи |5.1. Тарифи та нетарифні інструменти | Виходячи з інтересів національної безпеки, враховуючи стан і перспективи розвитку сфер і галузей, важливих для життєзабезпечення країни, виділяються галузі, які будуть закриті для іноземного капіталу, та галузі, де участь іноземного капіталу так чи інакше обмежуватиметься: безпосередня експлуатація природних ресурсів, стратегічні об”єкти виробничої інфраструктури, телекомунікації, супутниковий зв”язок, банківська і страхова сфери. Типовими інструментами обмеження іноземної інвестиційної діяльності є обмеження на частку іноземного інвестора в СП, ліцензії та дозволи, високі ставки податків, обмеження на репатріацію прибутку, прямі (галузеві) обмеження. Обгрунтована обмежувальна політика забезпечує баланс між внутрішніми та зовнішніми джерелами інвестування у стратегічно важливих сферах та галузях, дозволяє цілеспрямовано проводити структурну перебудову національної економіки, захищає культурне середовище України від негативного зовнішнього впливу. В різних країнах принципи ф інструменти стимулювання та обмеження зовнішньоекономічної діяльності застосовуються із врахуванням національних особливостей і пріоритетів. За способом застосування виділяються: автоматичне заохочення чи обмеження певної господарської діяльності всіх однорідних підприємств у відповідності з твердо встановленими правилами та суб”єктивно-вольове або дискреційне (одиничне) застосування заохочувальних або обмежувальних заходів до конкретного підприємства, часто у формі виключення його з певного правила або суб”єктивного тлумачення останнього представниками держави [32, c.59]. На практиці застосовують одночасно і заохочувальні, і обмежувальні заходи державного регулювання діяльності ТНК та спільних підприємств. Аналіз різних систем регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності на національному рівні показує, що формуються вони двома шляхами: 1) прийняття єдиного акта, який регулює допуск іноземного капіталу в економіку країн; 2) регулювання сукупністю правових актів різних аспектів іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності. Вибір одного із зазначених шляхів формування національної системи регулювання зумовлений роллю країни на світовому ринку капіталів. Для країн, які активно експортують капітал, характерним є ліберальне ставлення до регулювання іноземних капіталовкладень. Країнам, які переважно імпортують капітал, притаманне прагнення прийняття єдиного законодавчого акта щодо міжнародної підприємницької діяльності. Законодавча база організації і діяльності спільних підприємств представлена в додатку 1. Проте в цілому стабільним лишається перелік питань (об”єктів) регулювання : 1) визначення іноземного інвестора; 2) видів та форм іноземних інвестицій; 3) участь у власності; 4) трансферт прибутку іноземного інвестора; 5) вимоги до результатів діяльності іноземного інвестора; 6) система інвестиційних пільг та обмежень; 7) гарантії шодо прав іноземного інвестора [22, c.35]. Одночасно реалізуються досить гнучкі підходи щодо варіантів регулювання кожного із цих питань залежно від стратегічної мотивації приймаючої країни. До іноземних інвесторів належать, як правило: іноземні фізичні та юридичні особи; особи, які не мають громадянства; вітчизняні громадяни, які проживають за кордоном; іноземні держави та міжнародні організації. Видами іноземних інвестицій є цінності, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об”єкти підприємницької діяльності з метою одержання прибутку (доходу) або досягнення інших цілей. В цілому вони визначаються однозначно, але можливі і варіації щодо деяких видів: інтелектуальні інвестиції, векселі, цінні папери, торгові марки тощо. Країни, які зацікавлені в іноземних інвестиціях, формують різноманітні переліки видів інвестицій. Ключовим моментом взаємовідносин між різними формами здійснення іноземних інвестицій є питання участі у власності. Світова практика сформувала такі основні способи регулювання цього питання : збереження контролю над стратегічними галузями національної економіки; збереження деяких галузей або видів виробництва під егідою державної власності; обмеження частки іноземного інвестора у власності; часткове зняття обмежень превілейованим інвесторам; 100%-ва власність іноземного інвестора. Регулювання репатриації прибутку іноземного інвестора включає: вимогу обов”язкового створення резервного фонду, який зберігається у банках приймаючої країни; фіксацію розміру капіталу, який вивозиться, залежно від розміру інвестиції, прибутку, що отримується і регулюється як загальними правилами валютного регулювання та угодами про валютне співробітництво, так і спеціальними правилами. Крім того, можливі режими вільного руху капіталу. Вимоги до результатів діяльності іноземного інвестора визначаються цілями приймаючої країни і реалізуються диференційовано за певними показниками (частка національного учасника, рівень передачі технології, масштаби діяльності, спрямованість ринку, можливість підготовки кадрів та нових робочих місць тощо). Система інвестиційних пільг та обмежень включає: факторні пільги (субсидії підприємствам; гарагтовані та пільгові позики; звільнення від податків; часткове повернення податків; прискорення амортизації); товарні пільги (тарифні і нетарифні імпортні бар”єри); спеціальні заходи обмеження та контролю за діяльністю іноземного інвестора. Система гарантій дотримання прав іноземного інвестора традиційно складається із гарантій включення до національної системи права; гарантій дотримання інвестиційних пільг і усталеності законодавства протягом інвестиційного циклу; гарантій від заходів конфіскаційного характеру. На міжнародному рівні (у міждержавних дво- і багатосторонніх угодах), як правило, регулюються такі питання: 1) визначення інвестицій та інвесторів; 2) умови увозу прямих іноземних інвестицій; 3) заохочення інвестицій; 4) загальні норми режиму; 5) переведення платежів; 6) вимоги до результатів господарської діяльності; 7) позбавлення інвестора прав власності; 8) розв”язання суперечок; 9) норми поведінки корпорацій [22, c.37]. При визначенні інвестицій та інвесторів вказуються не тільки вже існуючі форми інвестицій, а й ті, що можуть виникнути після укладення угоди. Фіксуються юридичні особи, які попадають до категорії “національних суб”єктів” кожної країни-учасниці угоди. Умови ввозу прямих іноземних інвестицій чітко визначають систему як регулювання розміщення інвестицій (загальними нормами національного права чи спеціальними режимами). З точки зору заохочення інвестицій більшість угод передбачає обов”язок заохочувати іноземні інвестиції насамперед для приймаючої країни. В окремих угодах країна базування зобов”язується проводити політику заохочення вивозу підприємницького капіталу в ту чи іншу країну. Загальні норми режиму, як правило, передбачають справедливий, недискримінаційний, пільговий або національний режими. Правила переводу платежів є найбільш важливим елементом угоди. При цьому країна базування прагне одержати конкретні та широкі гарантії не тільки у загальних правах інвесторів щодо переведення коштів, а й у використанні тієї чи іншої валюти, валютних курсів та термінів переведення. Вимоги до результатів господарської діяльності стосуються найму місцевого персоналу, використання різних джерел кредитування та надання інформації і регулюються, як правило, законодавством приймаючої країни. Позбавлення інвестора прав власності є однією іх ключових проблем у інвестиційних відносинах, яка вирішується або гарантією неможливості конфіскацій та націоналізації власності іноземного підприємця, або (у випадку націоналізації) – частковою виплатою і компенсацією. Розв”язання суперечок відбувається за допомогою Міжнародного центру урегулювання інвестиційних суперечок, який був створений у 1965 р. (У 1994 р. центр об”єднував 113 країн світу) [22, c.38]. На першому етапі суперечки між інвесторами та урядом приймаючої країни вирішуються на основі конструктивних консультацій. Суперечка також може розглядатись компетентним судовим або адміністративним органом приймаючої країни. Норми поведінки корпорацій передбачають формування загальних понять, принципів і норм, яких мають додержувати іноземні підприємці у приймаючій країні. Таким чином, метою двосторонніх і багатосторонніх інвестиційних угод є, з одного боку, одержання країною базування правового захисту своїх інвестицій від можливих некомерційних ризиків, а з другого – підтримка стабільності і надійності відносин між двома країнами. Взаємовідносини між багатьма країнами регулюються більш складними угодами на наднаціональному рівні у рамках інтеграційних угрупувань, коли забезпечується вільний рух капіталів, гармонізується економічна політика країн-учасниць, ефективно працюють наднаціональні інститути. Аналіз зарубіжного досвіду дозволяє зробити висновок про те, що промислово розвинуті країни віддають перевагу фінансовим стимулам перед фіскальними, оскільки вони забезпечують адресний характер і концентрують зусилля на досягненні конкретних національно орієнтованих результатів. Країни, що розвиваються, та країни з перехідними економіками використовують переважно податкові стимули та адміністративні заходи, що обумовлено нестачею фінансових ресурсів [22, c.39]. Розвивається також відповідна інституційна структура забезпечення ефективної міжнародної спільної підприємницької діяльності, що включає спеціальні органи сприяння прямим зарубіжним інвестиціям у країнах базування (переважно промислово розвинутих); органи по прийому та заохоченню іноземних інвестицій у приймаючих країнах (переважно тих, що розвиваються, та країнах з прехідною економікою); міжнародні організації, серед яких найбільш значущими є Багатостороннє агенство по гарантуванню інвестицій та Служба по іноземних інвестиціях, що координується Міжнародною фінансовою корпорацією та Світовим банком. Адаптація зарубіжного досвіду залучення та використання прямих іноземних інвестицій і розуміння механізмів діяльності відповідних національних та міжнародних інститутів важливі як для розробки конкретних методів та інструментів активізації міжнародної спільної підприємницької діяльності, так і в процесі формування в Україні клімату, сприятливого для іноземних інвесторів в цілому. Система регулювання зовнішньоекономічних зв”язків, що об”єктивно склалась в Україні, відображає складні процеси переходу від централізованої командно-адміністративної системи і тому є логічно незавершеною. Однак без перехідного етапу не обійтися. В ході реформи якісні зміни відбулися у всіх її основних структуроутворюючих підсистемах – організаційній, плановій, економічній і правовій. Створення нового господарського механізму зовнішньоекономічної діяльності повинно базуватися на поетапній програмі впровадження економічних реформ, методів та інструментів державного регулювання ринкових відносин в даній сфері. Модель механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності представлена в додатку 2. Держава повинна відмовитися від виконання господарських функцій і компенсувати самостійно функціонуючим суб”єктам втрати у випадках втручання в їх діяльність. Вона повинна лише регулювати структурні зміни в економіці і міждержавні розрахунки, підтримувати ефективний курс гривні, фінансувати розвиток загальновиробничої інфраструктури, стимулювати експорт і використовувати імпорт для збалансування внутрішнього ринку, приймати дієві заходи по розвитку грошового ринку. Державна політика в сфері зовнішньоекономічних зв”язків оформляється в затверджувані законодавчими органами стратегію та загальнонаціональні програми, а реалізується системою контролюючих і регулюючих органів. Такий же підхід слід застосовувати на регіональному і, в окремих випадках, галузевому рівнях. Територіальні органи концентруються на розробці відповідних бюджетів і платіжних балансів, галузеві органи управління – на розробці програм, концепцій і стратегії розвитку. Формування механізму регулювання спільного підприємництва може ефективно діяти за умов оптимального поєднання правових норм, організаційно- економічних інструментів, вартісних важелів та врахування специфіки ринкових відносин в Україні. У стратегічному плані основні засади цього механізму визначені Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність” та іншими номативними актами, де формулюються основні принципи, форми, методи регулювання зовнішньоекономічних відносин, серед яких головними є : - закріплення за державою виняткових прав на самостійну зовнішньоекономічну діяльність; - формування та розвиток ринкових основ відносин юридичних та фізичних суб”єктів підприємницької діяльності з партнерами як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку; - використання світового досвіду організації та регулювання світової господарської діяльності відповідно до правових норм, міжнародної практики, міжнародного співробітництва; - визнання юридичних та фізичних осіб основними ланками зовнішньоекономічної діяльності, надання їм максимальних можливостей у стосунках із зарубіжними партнерами у межах законів та міжнародно-правових зобов"”зань державами; - вироблення державної системи організації та регулювання зовнішньоекономічної діяльності з конкретизацією функцій її структурних елементів; - переважно опосередковане регулювання зовнішньоекономічної діяльності з використанням не адміністративно-директивних, а вартісних важелів. Важливою умовою впровадження зазначених принципів є докорінна перебудова залишків старої системи управління зовнішньоекономічним блоком, що передбачає якісні зміни у загальних технологічних основах підходу до існуючої системи, в її організаційній структурі та формах втручання держави в регулювання зовнішньоекономічних зв”язків. Щодо методологічних засад, необхідно зазначити, що орієнтація на ринкові, а не адмінмстративно- командні методи є першочерговою для безпосереднього виробництва, яке діє у межах чинного законодавства (податки, митні збори, квотування та ліцензування та т.ін.), самостійне у виборі форм, методів, партнерів у зовнішньоекономічній діяльності. Виходячи з матеріалу даного розділу, можна зробити наступні висновки: В економічній та юридичній практиці поки що не сформульовано єдиного поняття терміну “спільні підприємства”. В нашій країні спільним підприємством називають таку форму господарсько-правового співробітництва з іноземним партнером, при якому утворюється загальна виробнича база та виробляється продукт, який знаходиться в загальній власності партнерів. Наявність загального майна суттєво відрізняє їх від інших форм міжнародного господарського співробітництва, а участь іноземного партнера – від суто внутрішніх СП, що створюються за участю вітчизняних організацій і підприємств. Одночасно підкреслюється, що спільне підприємство – це не тільки форма використання іноземного капіталу, але й форма організації та здійснення конкретної господарської діяльності. Існування національних та іноземних учасників СП знаходить своє відображення у його внутрішньому устрою. У |
|
