Совместные предприятия на примере Киевской области

правових документів, які регулюють валютні відносини.

2.3. Умови ефективного розвитку спільних формувань.

Вітчизняний досвід свідчить про нерозробленість механізмів створення

та функціонування спільних підприємств у труктурі економічних відносин в

Україні, наявність загальгих та окремих нерозв”язаних проблем.

Виділення груп проблем створення та функціонування міжнародних

спільних підприємств (політико-правових, економічних, соціально-культурних

та інфраструктурних) в реальній системі управлінських координат

(внутрішньовиробничий, галузевий, асоціативний, регіональний, національний

та міжнародний рівні) дозволяє сформувати методичний підхід до їх аналізу з

метою моніторингу та відповідного реагування (рис.8).

Ключовими факторами, що визначають варіанти та терміни розв”язування

проблем і ефективність спільного підприємництва в цілому, є формування

адекватного середовища через систему диференційованих регуляторів,

здатність СП розробляти і реалізувати власну стратегію та відповідні

організаційні структури, а також ефективність методів і стилю управління СП

та їх соціальна адаптація [53, c.12].

Таким чином, умовами ефективного розвитку спільних формувань є:

1) Формування сприятливого середовища.

2) Стратегія та розвиток організаційних структур спільних підприємств.

3) Використання потенціалу вільних економічних зон.

Природним середовищем для ефективного розвитку СП є ринкова економіка

з притаманними їй розвиненими нормативно-правовими та економічними

регуляторами і відповідною інфраструктурою. Таке середовище в Україні лише

починає формуватися, до того ж ринкова переорієнтація економіки

відбувається в складному сплетінні політичних та соціально-економічних

процесів.

|Р |Міждержавний | | |

|І | | | |

|В | | | |

|Н | | | |

|І | | | |

| | |ання СП |СП |

| |ові | | | |

| | | | | |

|П | | | | |

| | | | | |

|Р | | | | |

| | | | | |

|О | | | | |

| | | | | |

|Б | | | | |

| | | | | |

|Л | | | | |

| | | | | |

|Е | | | | |

| | | | | |

|М | | | | |

| | | | | |

|И | | | | |

Рис.8. Проблеми створення і функціонування СП [53, с.11].

Спільні підприємства функціонують у відповідному політико-правовому,

інституціональному, економічному та соціально-культурному середовищі.

Як необхідні умови політико-правового середовища для розвитку СП

розглядають:

- політична стабільність;

- позитивне ставлення до іноземних інвестицій;

- наявність нормативно-правових регуляторів, їх надійність та

доступність, а також передбачуваність змін.

Основними факторами є політичні процеси та інститути, а також

законодавство.

При оцінці економічного середовища розглядаються наступні фактори:

сутність економічної системи, структура економіки, ефективність і

орієнтація.

У процесі формування інституціонального середовища, яке сприяє

спільному підприємництву, Україні потрібно, з одного боку, подолати

відірваність від міжнародних економічних структур, а з іншого – інтенсивно

розвивати внутрішні ринкові структури та інститути для забезпечення

ефективної іноземної інвестиційної діяльності. Певний вплив на

інтенсифікацію іноземної інвестиційної діяльності має взаємодія в межах

регіональних і субрегіональних міжнародних інтеграційних угруповань.

Факторами інституціонального середовища, що включає в себе дві

підсистеми – ресурси та інфраструктуру,- є природні ресурси, населення, ноу-

хау, екологія, інфраструктура.

Соціально-культурне середовище характеризують такі фактори, як

мотивація до праці, освіта і майстерність, взаємовідносини, відношення до

природи і майбутнього.

Всі вищезгадагі фактори використовуються для оцінки відповідних

середовищ і на цій основі отримують загальну характеристику середовища, в

якому створюються і функціонують спільні підприємства.

Не викликає сумніву той факт, що формування сприятливого для

міжнародного бізнесу соціально-культурного середовища та його складових

елементів тісно пов”язане і багато в чому визначається змінами в політико-

правовому, інституціональному та економічному середовищі. Так, розвиток

форм власності роздержавлення і приватизація сприяють розвитку

підприємництва, безпосередньо включають у сферу економічних відносин

особистий інтерес. Розвиток прогресивних організаційних структур управління

та розпад бюрократичної командно-адміністративної системи сприяє подоланню

інерційності господарського мислення [22, c.101].

Створення гнучких, мобільних, адаптованих до зміни умов функціонування

систем управління і відповідних організаційних структур – важлива

передумова успішної діяльності спільних підприємств.

З точки зору макроекономічного регулювання міжнародні СП виявляються

чи не найбільш організаційно-економічно самостійними суб”єктами

господарювання в Україні. В цілому самостійність, яка надається СП у

здійсненні виробничої, інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності,

дає їм змогу напрацьовувати та здійснювати власну стратегію. При розробці

ефективної стратегії СП потрібно брати до уваги досвід підприємства та

особливості його діяльності. На початкових етапах функціонування СП

орієнтується преважно на пошук прибуткових ринків збуту, входження в них,

утримання, а згодом і на розвиток своїх конкурентних позицій.

У практиці стратегічного менеджменту вирізняють провідну стратегію

(“продукт-ринок”), яка визначає види продукції і базові технології їх

виробництва, ринки збуту, шляхи та засоби досягнення переваг над

конкурентами, а також функціональні (стратегія НДПКР, виробнича стратегія,

стратегія маркетингу) та ресурсні або забезпечуючі (стратегія фінансування,

кадрова стратегія, стратегія матеріально-технічного забезпечення)

стратегії.

Для аналізу діяльності українсько-зарубіжних СП можна агреговано

ідентифікувати дві стратегічні орієнтації:

- офенсивна (наступальна), тобто спрямована на виведення СП в позицію

лідера в частині ринку, якості і конкурентоздатності пропонованих виробів

та зміцнення його в цій ролі. Офенсивна стратегія – глобальна стратегія

ризику в різних напрямках, вона потребує високого ресурсного забезпечення,

кваліфікованих кадрів і добре розвиненого науково-технічного потенціалу

підприємства;

- дефенсивна (оборонна), яка розрахована на утримання завойованих

ринкових, економічних та науково-технічних позицій. Ця стратегія може бути

характерною як для великих СП, що володіють монопольними позиціями на ринку

високодиференційованої крупносерійної продукції з довгим життєвим циклом,

так і для середніх та малих СП, які мають утримувати свої конкурентні

позиції. Ця стратегія орієнтує підприємство на покращення організаційного,

технологічного і технічного рівнів виробництва та на вдосконалення

традиційної продукції з метою зниження її собівартості, але без ризику

розробки принципово нових виробів та послуг [22, c.120].

Для СП у наукомістких галузях, де технологія визначає їх ринкові

позиції та перспективний конкурентний статус, важливим є цілеспрямоване

формування і послідовна реалізація структурно вирізненої технологічної

стратегії. Під нею розуміють системні правила виявлення пріоритетів і

розподілу ресурсів при виборі технологій виробництва згідно з

довгостроковими цілями СП.

Незалежно від орієнтації стратегії необхідно враховувати оптимальний

діапазон її реалізації.

Головна мета при аналізі та формуванні організаційної структури СП –

забезпечити її відповідність стратегії та адаптивність до змін у середовищі

бізнесу.

Одним з найважливіших критеріїв при виборі структури управління є

рівень централізації. Для підприємства, орієнтованого на багато географічно

віддалених ринків, характерний, як правило, високий рівень самостійності

окремих підрозділів у прийнятті рішень Навпаки, фірма, яка збуває однорідну

продукцію на одному або кількох ринках, швидше використовуватиме

централізоване управління.

Другий аспект аналізу та формування організаційної структури – це

розподіл функцій управління. Згідно з стратегічними завданнями діапазон

рівня доцільності існування тих чи інших управлінських ланок може бути дуже

великим.

Організаційно оформленою і достатньо апробованою у світовій практиці

передумовою активізації міжнародної спільної підприємницької діяльності є

створення вільних економічних зон (ВЕЗ) різних типів (безмитних торгових

зон, експортних виробничих зон, імпортних виробничих зон, банківських і

страхових безмитних зон, зон технологічного розвитку, комплексних зон) [22,

c.125].

Головними мотивами їх створення виступають: збільшення валютних

надходжень у країну; розвиток експортних виробництв; технічна модернізація

окремих галузей; розвиток економічно відсталих регіонів; забезпечення більш

повної зайнятості населення; розвиток інфраструктури тощо. Таким чином,

очевидна мотиваційна взаємозалежність не тільки з розвитком в Україні

міжнародної спільної підприємницької діяльності, але і зі стратегічними

цілями структурної трансформації національної економіки.

Як свідчить досвід, механізми функціонування ВЕЗ у країнах з

перехідною економікою дозволяють взаємопов”язано ворішувати дві групи

завдань:

- створювати функціональні і регіональні елементи реальних ринкових

відносин та структур у переважно неринковій економіці за рахунок розвитку

нових форм власності і відповідних організаційних структур на мікро- та

макрорівнях; забезпечення самостійності і незалежності у діяльності

суб”єктів господарювання, децентралізації системи управління економікою

тощо;

- налагоджувати і відпрацьовувати зовнішньоекономічні зв”язки у їх

найбільш зрілих формах, насамперед через спільну з іноземними партнерами

інвестиційно-підприємницьку діяльність.

В Україні формується правова база для створення ВЕЗ. Відповідно до

чинного законодавства, спеціальна (вільна) економічна зона визначається як

частина території України, на якій створюються та діють спеціальний

правовий режим економічної діяльності, порядок застосування та дії

законодавства України. Такі зони мають створюватися для залучення іноземних

інвестицій з орієнтацією на розвиток спільної підприємницької діяльності

для збільшення експорту товарів та послуг, а також поставок високоякісних

товарів на внутрішній ринок; залучення та впровадження нових технологій,

ринкових методів господарювання; розвиток інфраструктури ринку; вирішення

завдань соціального розвитку тощо.

Ключовими загальними факторами ВЕЗ у контексті прискореного розвитку

міжнародної спільної підприємницької діяльності є такі:

- забезпечення ігвестиційно- структурної політики, коли ВЕЗ виступають

інструментами стимулювання діяльності спільних підприємницьких структур у

пріоритетних для України галузях та регіонах, де потрібні значні

капіталовкладення;

- необхідність першочергового розвитку транспортної та інформаційно-

комунікаційної інфраструктури, адаптованої до відповідних регіональних і

світових систем [22, c.131].

Вільні економічні зони виконують стимулюючу роль у формуванні політико-

правових, економічних, соціально-культурних та інфраструктурних передумов

розвитку спільних підприємств. В умовах формування нових (селективних)

підходів до іноземного інвестування в Україну, локалізація сприятливого

інвестиційного і підприємницького клімату ефективна саме у межах ВЕЗ, чітко

орієнтованих на пріоритети розвитку національної економіки.

Отже, вивчення матеріалу даного розділу дозволяє зробити наступні

висновки:

Для створення і функціонування спільних підприємств необхідні певні

політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні умови.

При укладанні угоди про створення спільних підприємств сторони

переслідують різноманітні цілі, які залежать від багатьох факторів, у тому

числі і від рівня їх економічного розвитку, науково-технічного потенціалу.

Можна визначити і деякі загальні мотиви. Серед них: залучення в країну

прогресивних технологій; одержання нових джерел прибутків; скорочення

капітальних витрат при створенні нових потужностей; проникнення на

конкретний ринок; набуття управлінського досвіду; придбання виробничої бази

та джерел сировини; вивчення потреб нових ринків; підвищення ефективності

маркетингу; можливість уникнути циклічної і сезонної нестабільності;

наявність переваг більш низької вартості факторів виробництва тощо.

Процес створення СП базується на чинному законодавстві, відбиває

логіку і порядок аналітично-організаційних робіт, що склалися, і включає

кілька стадій (вибір сфери діяльності СП, оцінка українського партнера,

пошук і оцінка зарубіжного партнера, попередні переговори, техніко-

економічні розрахунки, підготовка проектів установчих документів, остаточні

переговори, реєстрація СП та іноземної інвестиції у місцевому органі влади,

податковій інспекції, органі держстатистики).

Механізм управління спільним підприємством розглядається як єдина

система, що складається з ряду взаємопов”язаних підсистем: правового

забезпечення СП, організаційної структури управління СП, стратегічного

планування виробничо-господарської діяльності і маркетингу в СП, фінансово-

крадитних відносин, кадрового забезпечення та соціальних питань діяльності

СП.

Вирішальними умовами ефективного розвитку спільного підприємництва є

формування сприятливого середовища; здатність СП розробляти і реалізувати

власну стратегію та відповідні організаційні структури, наявність

ефективних методів і стилю управління СП, їх соціальна адаптація;

використання потенціалу спеціальних вільних економічних зон.

Розділ 3. Аналіз ефективності спільних підприємств

(на прикладі Київської області).

3.1.Методи оцінки ефективності інвестицій в створення СП.

Перші підсумки діяльності спільних підприємств свідчать про

необхідність більш активного впливу на процес залучення іноземних вкладень.

Це відображається в створенні правової та економічної бази, використанні

стимулів розвитку спільної діяльності.

Прийняті законодавчі акти в Україні ще не в достатній мірі

забезпечують найбільш оптимальний режим пройому капіталу. Тому розробка

проектів іноземних вкладень, створення спільних підприємств, акціонерних

товариств, укладання концесійних угод вимагають ретельного обгрунтування та

оцінки їх ефективності.

Проблема оцінки ефективності капітальних вкладень в методичному плані

вважалась найбільш розробленою в нашій економіці. Однак дослідження

показують, що методи оцінки ефективності вкладень не є поки достатньо

надійним засобом у виборі варіантів вкладень і обгрунтуванні реальних

проектів вкладень іноземних інвесторів.

Аналіз також показав, що ефективність спільних проектів оцінюється за

досить вузьким рядом показників, при проектуванні відсутній варіантний

відбір, не оцінюються можливості й ефективність циклу “капітальні вкладення

– нові виробництва”. В результаті прийняття рішень по проблемам іноземних

вкладень носить спонтанний характер, а затверджені проекти не є

керівництвом до дії, в першу чергу, для іноземних партнерів.

В методичному плані не уточнені питання оцінки і структури вкладень,

нормативної бази і визначення вигідності (рентабельності) конкретних

варіантів вкладень. Практично відсутні вимоги до обгрунтування проектів

спільної діяльності і відображення в них вигідності вкладень партнерів.

Літературний огляд по цій проблемі свідчить про те, що значно виріс

інтерес багатьох економістів до зарубіжної практики оцінки ефективності

інвестування і, зокрема, до використання норми прибутку при оцінці

вигідності капітальних вкладень. Тому доцільно розглянути ряд пропозицій

відносно методів оцінки ефективності іноземних вкладень в спільній

діяльності.

Для оцінки вкладень використовувались показник загальгої (абсолютної)

ефективності, який повинен бути не меншим за норматив ефективності

капвкладень, а також ряд показників, характеризуючих процес перетворення

капвкладень в діючі основні фонди (показник окупності, продуктивність

праці, фондовіддача, ресурсоємкість і капіталоємкість продукції, тривалість

будівництва, проектування й освоєння потужностей, економія затрат і

ресурсів тощо), соціальний ефект, стан навколишнього середовища. При виборі

варіантів капітальних вкладень рекомендувалось визначати показник

приведених затрат. Критерієм вибору в даному випадку вважається мінімум

приведених затрат [31, с.17].

Вказані показники і методи можуть застосовуватися в теперішній час як

варіант оцінки при проектуванні і плануванні капвкладень в спільних

виробництвах з участю іноземних інвесторів. При цьому слід відмітити, що

ефект спільної діяльності треба визначати на основі результатів оновлення

виробництва, пов”язаних із здійсненням капіталовкладень. Крім того,

застосування даного варіанту оцінки вимагає уточнення нормативів

ефективності та нормативів приведення різночасових затрат.

Дані нормативи раніше визначалися централізовано. Враховуючи

рекомендації Фонду державного майна і Національного банку України, норматив

ефективності можна встановлювати в межах 10-15% [38, с.3]. По нормативу

приведення можливе використання величин, які застосовувалися раніше, -

(0,08), так як немає ніяких роз”яснень по цій проблемі.

Досвід західноєвропейських країн, США, Фінляндії свідчить про те, що,

використовуючи ті ж підходи і принципи, вони мають більш потужний парат

інвестиційного проектування. Послідовність і стрункість системи дозволяє

вести пошук і вивчення об”єктів капіталовкладень, визначення якісних

характеристик різних варіантів, прийняття рішень про капіталовкладення і

розробку плану їх здійснення. Оцінка ефективності ведеться на основі

визначення рентабельності варіантів вкладень. Критерієм оцінки є норма

прибутку, ліквідність вкладень.

Дослідження зарубіжних методів оцінки вигідності вкладень свідчить про

можливість застосування ряду методів в нашій економіці. При плануванні

іноземних вкладень доцільна розробка зустрічних проектів і наявність

розрахунків зарубіжних інвесторів, що значно збагатило б практику оцінки

ефективності використання іноземних інвестицій в спільному виробництві.

В США найбільш поширений метод внутрішньої ренти або метод розрахунку

норми прибутку від капіталовкладень. Це пояснюється тим, що внутрішня рента

як критерій оцінки легше “вбудовується” в складну систему економічних

розрахунків, ніж методи приведеної вартості. Згідно з логікою даного

методу, його застосування найбільш доцільне , коли мова йде про визначену

суму, яку треба з максимальною рентабельністю розподілити між конкуруючими

об”єктами, а також оцінку варіантів з невеликими капіталовкладеннями [54,

с.27].

Ренту можна розглядати з двох різних точок зору – як фактор затрат і

одночасно як фактор прибутку. З одного вона відображає ті витрати, які

необхідні, щоб перетворити капітал в капіталовкладення, з другого –

розрахунковий розмір ренти відображає той прибуток (виражений у відсотках),

який очікується від даного капіталовкладення або розміщення капіталу в

альтернативні варіанти капіталовкладень.

Під внутрішньою рентою капіталовкладення розуміється та рента, при

якій надходження і платежі одного капіталовкладення, підраховані в певний

момент часу, однакові. Можна визначити, що внутрішня рента інвестицій – це

та рента, при якій вартість капіталу, тобто різниця між всіма викликаними

інвестицією надходженнями і платежами, що відносяться до певного моменту

часу, рівна нулю.

Розрахунковий розмір ренти не може бути нижчим, ніж норма прибутку,

встановлена для інвестування капіталу, тобто нижчим норми затрат на

капітал. Ця норма затрат утворює нижню межу розрахункового розміру ренти.

Норма прибутку, яку отримують від альтернативних варіантів

капіталовкладень, звичайно вища за цю нижню межу. При визначенні

рентабельності різних варіантів в рамках одного підприємства зміст

розрахункового розміру ренти представляє собою виражений у відсотках

цільовий прибуток, тобто норму прибутку (норму ренти), що закладується в

інвестиції.

Механізм розрахунку внутрішньої ренти і оцінки вигідності

(рентабельності) варіантів заключається в наступному. Вихідний

розрахунковий розмір ренти оцінюється спрощеним методом, де не враховуються

тимчасові нерівності влатежів. Розрахунок базується на визначенні норми

прибутку від основних і опосередкованих капіталовкладень. Це є вихідним

варіантом оцінки розрахункової ренти.

Потім представляється варіант розрахунку внутрішньої ренти з

врахуванням тимчасової нерівності платежів. Відсоток внутрішньої ренти

встановлюється по варіанту, у відповідності з яким величина щорічного

чистого доходу, яка дисконтується, співпадає з першопочатково запланованим

обсягом вкладень. Варіант вважається рентабельним, якщо відсоток

внутрішньої ренти не нижчий вихідної розрахункової ренти.

Рекомендується як розрахунковий, так і приблизний метод встановлення

відсотку вихідної розрахункової ренти. В зарубіжній практиці

використовується наступна класифікація вкладень і значень норми прибутку:

- група І (вимушені капіталовкладення) – вимоги до норми прибутку

відсутні;

- група ІІ (збереження позицій на ринку) – норма прибутку 6%;

- група ІІІ (оновлення основних виробничих фондів) – норма прибутку

12%;

- група ІV (економія затрат) – норма прибутку 15%;

- група V (збільшення доходів) – норма прибутку 20%;

- група VI (ризикові капіталовкладення) – норма прибутку 25% [13,

с.39].

При розрахунку рентабельності капіталовкладень в якості критерія

оцінки вибирається час окупності капіталовкладень. Термін окупності – це

кількість років, протягом яких капіталовкладення і відповідний прибуток від

надходжень або скорочення платежів відшкодовують основні капіталовкладення.

Капіталовкладення вважається вигідним, якщо термін його окупності не менший

того часу, який прийнятий керівництвом підприємства в якості критерія

рентабельності капіталовкладення. Термін окупності не слід плутати з

економічним терміном життя капіталовкладень, термін окупності повинен бути

значно коротшим.

Термін окупності в найпростішому випадку (якщо не враховувати ренту

взагалі) визначається як відношення затрат на придбання до річної економії.

Однак, щоб всебічно врахувати вигідність капіталовкладення і, зокрема,

ефект фінансування, необхідно враховувати, що капіталовкладення повинні

окупити себе з врахуванням ренти. Термін окупності, який визначається на

основі розрахункової ренти, характеризує ліквідність капіталовкладень.

Одним із методів визначення терміну окупності (ліквідності) може бути

відношення першопочатково авансуємого капіталу до величини економії. З

врахуванням ренти затрати на придбання співвідносяться з приведеною

вартістю капіталовкладень (за мінусом залишкової вартості). Коефіцієнт

приведення визначається на основі відсотку вихідної розрахункової ренти і

терміну експлуатації перетворених вкладень. Даний метод зручний для оцінки

ліквідності капіталовкладень, а також ступеню їх надійності. Тому його

часто називають ще і методом ліквідності. Крім періоду окупності в кожному

конкретному випадку доцільно приймати до уваги й економічний термін життя

капіталовкладень. Застосування даного методу полегшується при використанні

спеціальних діаграм, в яких крім терміну окупності в якості критерія

фігурує й економічний термін життя капіталовкладення.

В сучасних умовах немаловажливою є оцінка ступеню ризику при

інвестиційних розрахунках. Для цього при більш точному визначенні

рентабельності інвестиційного проекту слід врахувати пов”язаний з ним

ризик. Перш за все виявляються компоненти,які зазнають ризику. Наприклад,

ризик може бути пов”язаний з ціною, кількістю проданого товару, витратами

на заробітну плату, термінами освоєння тощо. Потім визначаються

ймовірністні значення сприятливих і несприятливих випадків і моделюється

найбільш ймовірна ситуація. Результати аналізу ризику представляють

графічно у вигляді профілю ризику, де видно ймовірність кожного можливого

випадку. Іноді при порівнянні варіантів капіталовкладень зручніше

користуватися кривою, побудованою на основі суми ймовірностей. Така крива

показує ймовірність отримання визначеного мінімаьного річного доходу [21,

с.40].

В принципі всі величини в інвестиційних розрахунках можна розглядати

як змінні, тому, надаючи їм різні знічення, можна досліджувати, яким чином

змінюються результати. Подібний підхід особливо необхідний, коли

порівнюється рентабельність двох чи більше варіантів капіталовкладень і

проводиться відбір найбільш ефективного варіанту.

3.2. Сучасний рівень розвитку спільного

підприємництва регіону на сучасному етапі.

Важливою передумовою для розвитку реальних ринкових відносин є

створення умов для вільного входження національної економіки в систему

світових господарських зв"”зків.

Основними спонукальними мотивами прискорення розвитку

зовнішньоекономічних зв”язків в Україні є:

- об”єктивні закони розвитку вітчизняної економіки як частини світової

системи;

- необхідність отримання тих зарубіжних товарів, які в Україні або не

виробляються (чай, прянощі, цитрусові та ін.), або на них існує дддефіцит;

- вигідність збуту за кордоном вітчизняної продукції, на яку існує

надлишок, з метою отримання вільно конвертованої валюти;

- суспільно-політичний характер зовнішньоекономічних зв”язків, які

виступають як дієвий фактор запобігання конфронтації держав, зміцнення між

ними мирного ділового співробітництва;

-необхідність правильного розрахунку цін, правильного вибору способів

і часу появи на ринку, розробка системи комерційних переговорів, ведення

ділової переписки, знання особливостей ділового протоколу та інше [55,

с.11].

Процеси роздержавлення, приватизації і демократизації в економіці

України на етапі її переходу до ринкової системи господарювання сприяли

розвитку міжнародного підприємництва на базі створення СП.

В Україні діє ряд факторів, які сприяють створенню спільних

підприємств, це підтверджується зростанням кількості таких підприємств.

Основними факторами, що сприяють розвитку СП в Україні слід вважати:

- географічна близькість України до країн Західної і Східної Європи;

- спільність історико-культурних цінностей з європейськими країнами;

- наявність сировинних і трудових ресурсів;

- наявність ринку збуту на більшість товарів широкого вжитку,

харчової промисловості, нові технології тощо.

Національні умови розвитку міжнародних спільних підприємств формуються

у системі пріоритетів:

- внутрішньоекономічних, пов”язаних, насамперед, із структурною

перебудовою економіки України за рахунок а) науково-технічного та

технологічного оновлення виробництва із забезпеченням його

конкурентоспроможності шляхом глибокої модернізації; б) підвищення

рівня внутрішньої збалансованості національної економіки для

зменшення зовнішньої залежності у розвитку її ьключових галузей

через формування власної міжгалузевої кооперації та забезпечення

повних виробничих циклів; в) створення умов для соціально-

орієнтованого розвитку національної економіки із забезпеченням

балансу споживчого ринку з доходами населення, підвищення мотивації

до праці, фінансової макростабілізації;

- зовнішньоекономічних, орієнтованих на трансформацію товарної

структури експорту та імпорту (заміщення сировинного експорту експортом

енерго- та матеріаломісткої продукції; переспеціалізація і технічне

переобладнання машинобудування з експортоорієнтованим розвитком

верстатобудування, літако- та ракетобудування; вихід на ринки військової

техніки та озброєнь; інтенсифікація експорту у науково-технічній сфері;

розвиток міжнародних транзитних перевезень; перехід від імпорту готових

засобів виробництва і матеріалів до закупівлі технологій для їх

виробництва; значне збільшення імпорту ліцензій та “ноу-хау”) та

диверсифікований розвиток географічної структури зовнішньої торгівлі

(регіональні торгово-економічні відносини з країнами СНД; посилення

міжнародної діяльності в Росії та країнах Середньої Азії; відновлення на

новому якісному рівні торгово-економічних відносин з країнами Східної

Європи; налагодження прямих зв”язків з країнами Західної Європи, Північної

та Латинської Америки, Азаї, Африки) [37, с.15]..

Відповідність іноземної підприємницької діяльності науково

обгрунтованим внутрішньо- та зовнішньоекономічним пріоритетам робить її

економічно і соціально значимою, формує критерії і фактори ефективності

функціонування українсько-зарубіжних СП.

В сучасних умовах складаються об”єктивні і суб”єктивні умови для

формування ефективних механізмів та інструментів регулювання іноземної

інвестиційної діяльності із забезпеченням необхідної стабільності та

послідовності нормативно-правових рішень. Це, зокрема, обумовлено і досить

масштабним та динамічним розвитком українсько-зарубіжних СП у 1987-1995

роки.

Розвиток міжнародного спільного підприємництва доцільно аналізувати за

сукупністю показників, які характеризують його масштаби, структуру,

динаміку та результативність.

Україна має порівняно невеликий досвід створення та функціонування

спільних підприємств на своїй території. Перші спільні з іноземними

партнерами підприємства в Україні з”явилися в 1987 році. А в 1991 році

створена Українська ліга підприємств з іноземним капіталом. Ліга

представляє собою асоціацію прогресивних українських підприємців і об”єднує

ведучі спільні підприємства і фірми з різними формами власності. СП

співробітничають з Лігою через асоціації, які об”єднують підприємців в

даному регіоні або в конкретній галузі промисловості.

Регіональна ліга містить територіальні об”єднання і займається

економічними проблемами на регілнальному рівні. Галузева ліга об”єднує СП,

які працюють в конкретних галузях, і займається проблемами таких галузей в

масштабах всієї країни. Ліга представляє широкий спектр послуг, допомогу і

підтримку в організації і функціонуванні СП. Крім того, Ліга постійно

співробітничає з комітетом Верховної Ради України. Вона була одним із

засновників Союзу українських промисловців і підприємців, української

національної асамблеї підприємництва.

Протягом 1987-1991рр., коли спільні підприємства виступали єдиною

формою іноземного інвестування, на території України було зареєстровано 545

СП (табл.5).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6

Рефераты

Совместные предприятия на примере Киевской области